ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Коли це було?
— Після того як вони від Раї приїхали, години через три. Оля залишила сережки, сказала, що перед літаком зайде й забере, і от…
— Де ці сережки?
— В мене… Я збиралася поїхати до її батька… Але це нелегко, кажуть, старому дуже кепсько, ледве дихає…
— Ольга вам нічого не розповідала?
— Що саме?
— Ну, чому в неї поганий вигляд? Навіщо їй треба було оцінювати подарунок від друга?
— Є речі, про які не розповідають, Костянтине Івановичу, навіть подругам.
— А ми, чоловіки, друзям, справжнім друзям, розповідаємо все.
— За це ми вас і любимо. Так от, Григорій Маркович оцінив ці сережки. Вони коштують п'ять чи сім тисяч карбованців. Причому, він гадає, що вони не нашого виробництва.
— А якого?
— Йому здається, що це бельгійська робота; діамант, вважає він, африканський, адже колись бельгійці володіли алмазними копальнями…
— Ви з Дубовим тож дружите?
— Як вам сказати… Я, признатись, не дуже йому симпатизую; хоч він і розумний, і, Оля говорила, талановитий, і не п'є, а все одно не лежить у мене до нього душа.
— Чому?
— Не знаю. Не лежить, та й годі. Я й на помилки не пішла, знала, що буде вистава, а я цього терпіти не можу: своє в собі треба берегти…
— Куди Оля від вас поїхала?
— Не знаю… Вона кудись дзвонила, цікавилась якимись проспектами, довідниками… Не пригадую, здається, вона називала ім'я Льва.
Проскурін вислухав Константинова, відкрив папку, погортав сторінки:
— Тільки один її знайомий має ім'я Лев.
Константинов посміхнувся:
— Кумедно ви якось сказали цю фразу. Наче переклали з англійської. Яке прізвище в цього Льва?
— Лукін. Лев Васильович Лукін.
— Попрошу вас зустрітися з ним. Зразу ж. Домовились? І от іще… Вимальовується Дубов, дивно вимальовується… Де він?
— Я розшукував його, Костянтине Івановичу, але він як у воду впав.
— Теж помер? — посміхнувся Константинов. — До вечора знайдіть.
— Товаришу Лукін, моє прізвище Проскурін, я з КДБ. Здрастуйте.
Лукін запросив Проскуріна в квартиру: стелажі у великій кімнаті були заставлені книгами, словниками, довідниками — Лукін працював у міжнародному відділі Бюро технічної інформації.
— Не звертайте уваги на розгардіяш, — сказав він, — це безладдя лише здається безладдям. Я до ваших послуг, товаришу Проскурін.
— Спасибі. Я маю до вас запитання.
— Будь ласка.
— Так от, товаришу Лукін, мені треба знати, про що вас питала Ольга Вікторівна Вінтер останнього разу?
— Оля попросила в мене проспект готелів «Хілтон». А в чому справа?
— Товаришу Лукін, запитання ставитиму я.
— Будь ласка.
— Що це за проспект?
— В ньому опис готелів, ресторанів, барів, вартість номерів, адреси, телефони, телекси.
— Звідки ви привезли цей проспект?
— По-моєму, з Італії. Чи з Великобританії. Здається, з Лондона, так, саме з Лондона.
— Ви не пригадуєте, там є опис готелю «Хілтон» в Луїсбурзі?
— Звичайно. Ольгу, по-моєму, цікавив саме цей готель.
— Чому?
— Не знаю. Вона переглянула довідник, зупинилась якраз на тій сторінці, де був луїсбурзький «Хілтон», загнула цю сторінку, потім розгладила, вона знала, як я ставлюсь до книжок…
— А де цей довідник?
— Оля забрала його з собою.
— Обіцяла повернути?
— Обіцяла. Я на поминках бачив цей довідник у Сергія в кімнаті.
— Вона зразу попросила саме цей довідник чи спершу розмовляла з вами про щось?
— Ні. Вона ще на порозі сказала: «Лев, дай проспект по «Хілтону». Ну я й дав. А що сталося, товаришу Проскурін?
— Ви не помітили нічого дивного в поведінці Вінтер?
— Кого? Ах, Олі? Ні. Тільки у неї був вигляд поганий, наче після безсонної ночі, а так нічого дивного я не помітив…
З ювеліром Абрамовим працював Коновалов. Коновалов замислено дивився на блискучу лисину ювеліра, який писав висновок, старанно виводячи кожну літеру:
«Я, Абрамов Гнат Васильович, запрошений як спеціаліст, повинен заявити таке по суті заданих мені запитань: сережки діамантові, в золоті, на платиновій основі є унікальним витвором ювелірного мистецтва; цілком очевидно, що зроблено їх не в СРСР, бо і золото, і платина мають помітні домішки срібла, що карається у нас, бо це порушення стандартних норм. Найімовірніше, сережки ці зроблено в Бельгії чи в Голландії; не можна заперечувати й такого припущення, що зроблено їх на підприємстві «Кук і сини» у Нью-Йорку, судячи по футляру, оксамиту й целулоїдному кріпленню; може бути також, що сережки зроблено і у Франції, у дочірній фірмі «Кук і сини», яка називається нині «Тулуз Луар». Приблизна вартість сережок — п’ять-сім тисяч карбованців. Можна припустити, що у вільно конвертованій валюті названі сережки коштують від двох до трьох тисяч доларів».