Ваше ім'я, майоре?
- Автор: Ященко Антон
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: «Таврія»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ваше ім'я, майоре?». Краткое содержание книги:
Автор — журналіст, до пригодницького жанру звертається вперше.
Витівка Лівен не здивувала Гізелу Міллер. Вона знала, що фанатична Марта Лівен з власної ініціативи ходить по палатах з «Майн кампф», вимагаючи усіх шукати в ній підтримку і пораду.
Гізела побоювалася за поранених своєї палати, аби хто з них не кинув агітаторці чогось крамольного, особливо за Альфреда. Тому й поспішила до нього, тримаючи в руках термометра.
— Прошу, майоре, зміряйте температуру, — голосно сказала вона, а тихо додала: — Не заперечуйте цій фрау жодного слова, потім поясню.
— Спасибі, зрозумів, — кивнув головою Альфред.
Тимчасом Марта Лівен почала читати уривки з Гітлерового творіння. Читала голосно, намагаючись пересилити стогін і простудне покашлювання поранених. Та, переконавшись, що майже ніхто її не слухає, вона рвучко закрила книгу, пополотніла від люті й голосно крикнула:
— Та замовкніть зрештою! Фюрер звертається до вас, а ви нюні розпускаєте…
— Фюрер? — крізь стогін мовив один поранений і, зібравшись з силами, продовжував: — Це ж він, доннерветтер, зробив нас каліками, а ти хочеш начинити наші голови його молитвами! — Раптом він схопив милицю, що стояла біля ліжка, й щосили жбурнув у неї, а сам закашлявся в припадку.
Марта Лівен злякано притиснула «Майн кампф» до грудей і вискочила з палати.
Гізела з медсестрою та санітаркою кинулися до пораненого. У палаті здійнявся шум. Хтось посилав прокльони на адресу Марти Лівен, яка образила поранених воїнів, адже вони кров’ю довели свій патріотизм. А один молодий унтершарфюрер почав звинувачувати пораненого у неповазі до фюрера.
Надвечір у палату ввійшло двоє здорованів у санітарних халатах, підхопили на носилки пораненого, який знову закашлявся, і швидко вийшли.
Незабаром Майвальд на милицях почав виходити з палати і шкандибати по подвір’ю госпіталю, вздовж паркану, поверх якого три ряди колючого дроту.
Повільно переступаючи неслухняними ногами, Майвальд проходжався вперед і назад, прислухався до безугавного гуркоту машин на розбитому шосе, намагався розгледіти крізь щілини між дошками, що там робиться. Спочатку він не знав навіть, у якому селі чи райцентрі знаходиться госпіталь. Лише пізніше дізнався, що до війни тут була якась дослідна агростанція.
Заглибившись у роздуми, Майвальд не помітив, коли підійшла Гізела. Вона чекала, поки хворий, вдивляючись у щілини паркану, вгамує свою допитливість. Відчувши, що за ним хтось пильнує, він різко обернувся.
— О, докторе, та ви, мабуть, стежите за мною?
Вона стояла в легенькому картатому пальтечку, накинутому на плечі поверх білого халата. З-під такої ж білої хустини вибивалося світле волосся. Синюваті очі її сяяли хитруватою посмішкою.
— Пане майоре! — почала удавано серйозним тоном. — Ви зловживаєте моєю добротою, порушуєте дисципліну. Я вам не дозволяла виходити на подвір’я. Досить, ходімо в палату.
— Милий докторе, ну ще хоч кілька хвилин.
— Ні, ні, не можна. Що занадто, то не здорово. Ходімте, я розповім вам цікаві новини.
— Говоріть тут, я хочу без свідків, — сказав, понизивши голос.
І це, видно, зворушило її, вона зашарілася, й по її обличчю пробігла ніякова посмішка.
— О, пане майоре, то ви вже зовсім здоровий, коли отак жартуєте з фройлен, — зауважила вона.
— Прошу, Гізі, я завжди радий слухати вас. Вона глянула у блакитні очі майора і стиснула йому руку. Так ласкаво її давно не називали.
— Гаразд, але ті новини надто сумні. Під Сталінградом розгромлено двадцять дві дивізії німецьких військ…
— Двадцять дві? — перепитав Майвальд і голос його затремтів.
— То це ж знаєте що?!. — Він не договорив, захвилювався, замовк.
Гізела по-своєму зрозуміла його хвилювання й почала заспокоювати.
— Я знала, що вас настільки вразить ця звістка. Та не треба так близько приймати до серця. Ідіть до палати й заспокойтесь.
— Тс-с, — приклав він пальця до уст і прошепотів: — Я вже спокійний, тільки дайте, прошу, вашу руку.
Вона простягла руку, і він, стиснувши тоненькі пальчики, по-змовницькому тихо сказав:
— Я нічого не чув, Гізі, і ви нічого мені не говорили. Адже так?
— Так, — вона дивилася на нього зніяковіло, а він схилив голову й ніжно припав гарячими губами до її руки.
— Тепер можна й до палати. А коли будуть які новини, — сказав над самим її вухом, — то не забудьте завітати до хворих. І не бійтеся, Гізі, я більше не буду хвилюватися.