Ваше ім'я, майоре?

— Набирайтеся сил, друже, завтра — ту-ту, додому, — сказала, по-дитячому радіючи.

— Як, уже завтра? — спитав тривожним голосом.

— Так, раненько поїдемо на залізничну станцію, звідси, кажуть, п’ять кілометрів. А ви знову хвилюєтеся? Чим раніше, Альфе, виберемося звідси, тим краще. Правду кажучи, мене турбує ваше коліно, я хочу, щоб вас оглянув професор. Це можливо тільки вдома, в своєму місті. Тут немає ні добрих спеціалістів, ні належних умов. До речі, ми їдемо до мого рідного міста Енензбурга. Ви розумієте, їдемо додому?! — прошепотіла, радісно схвильована.

Сталося так, як і хотілося Гізелі: в лютому, коли Німеччина була ще в траурі по загиблих під Сталінградом, шпиталь повернувся до Енензбурга. Альфред перебував тут на лікуванні доти, доки було потрібно, щоб зарубцювалися рани. Головний лікар не міг сам постійно доходити до кожного хворого, покладався на кураторів. А Гізела Міллер не поспішала показувати рани Альфреда не те що головному, а навіть іншим спеціалістам — боялася, що можуть прискорити виписання його з шпиталю.

До того ж і донощиці Марти Лівен немає: одержавши звістку про загибель свого чоловіка в бою за фюрера, сама попросила направити її на передову. З того часу стало спокійніше в шпиталі, за два місяці, як її не стало, нікого ще не виписали на «долікування» в гестапо.

Майвальд уже на ногах. Правда, сліди залізничної катастрофи ще помітні, коліно інколи нагадує про себе. Та нічого не вдієш, так, мабуть, і лишиться. Головний лікар, що оглянув його дві години тому, наказав негайно виписати.

— На фронт, майоре, ви вже не повернетесь. Нехай беруть тих, у кого ще ноги цілі. Ви своє відвоювали. А втім, може, це й краще. Тепер мало хто залишається живим і неушкодженим, а з такою вадою, як у вас, можна хоч до першої красуні. Адже так, Гізело? — спробував пожартувати головний лікар.

— Звичайно, — засоромлено відповіла Гізела, а про себе подумала: не віддасть вона його ніякій красуні.

Майорові не до жартів. Він з нетерпінням чекає хвилини, коли скине, нарешті, огидний, пропахлий ліками одяг; остобісіла ворожа, небезпечна обстановка. Адже він — птах у клітці, в’язень. Кожної хвилини з ним може стрястися біда. Скоріше б вирватися з цієї страшної задухи.

Та легко сказати «вирватись». А потім що? Що він робитиме, коли його випишуть? Хіба ж за ворітьми госпіталю для нього кінчиться тюрма? Навпаки, найнебезпечніше ще попереду, бо ж він не знає своєї стежки, робить стрибок у невідомість: все тут чуже, будь-яка необачність може привести до трагічного кінця.

Що ж, справді, він робитиме? Як довго ще вдасться йому ходити під чужим ім’ям, у чужому мундирі? Майже півроку пробув у госпіталі, мав справу тільки з лікарями. І ні у кого, звичайно, й думки не виникло, що серед поранених може бути людина у чужій шкірі, його лікували й годували, як і всіх інших офіцерів. А тепер? Що він робитиме завтра, коли вийде за браму госпіталю?

І от настав вирішальний день. Теплий квітневий день сорок третього року. Альфред вийшов з канцелярії госпіталю й став біля самих воріт. На ньому не новий, але чистий мундир зеленого кольору з погонами майора. Примруживши очі проти сонця, офіцер уважно вдивлявся у посвідчення на ім’я Альфреда Майвальда. Запам’ятовував кожне слово. Поклавши посвідчення до внутрішньої кишені мундира, почав розглядати історію своєї хвороби. Робив це повільно, чекав появи Гізели. Певен, що вона прийде попрощатися, і він щиро подякує їй за все, що вона для нього зробила.