Ваше ім'я, майоре?
- Автор: Ященко Антон
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: «Таврія»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ваше ім'я, майоре?». Краткое содержание книги:
Автор — журналіст, до пригодницького жанру звертається вперше.
Аж до світанку бурхала в порту пожежа: дощенту згоріло судно з пальним, пішла на дно самохідна баржа з військовим вантажем, зруйновано причали.
Наліт влучний, окупанти не чекали па нього — над містом висіла темна хмара. А червонозорі саме тепер і з’явилися.
Усе місто говорило про нічний візит радянських бомбардувальників. Мовляв, і темінь не завадила, пробомбували так, неначе хто наводив їх на ціль.
Минуло ще два тижні, а священик усе «хворів», і тому в церкві не дзвонили. Аж на початку лютого сорок третього Яворовський приготував проповідь. Сторож Михайлюк також готувався до цього свята — мав передати довіреним парафіянам, що Радянська Армія розгромила понад трьохсоттисячне угруповання фашистів під Сталінградом і переслідує ворога.
Але не встигли подзвонити, як до церкви під’їхав на чорному «мерседесі» Василь Курінний з двома офіцерами служби безпеки й запропонував священикові поїхати з ними.
Відмовлятися було ні до чого. Микола Нестерович знав, куди його «запрошують». Хотів лише до сторожки піти, щоб віддати деякі розпорядження, а Курінний схопив його за руку.
— Сідай, отче, до машини, нам ніколи.
— Господь з вами, панове, змилуйтесь! — просив священик, — сьогодні служба божа, скажу тільки, щоб до вечерні дзвонили.
Фашисти мало розуміли з того, що він говорив, начальник поліції розтлумачив.
— Ні, ні, не мороч голови, пасторе, до машини! — гримнув штандартенфюрер.
Інший офіцер відкрив дверці «мерседеса» і показав рукою.
Яворовський вирішив пограти ще на релігійних почуттях. Звівши очі до неба, перехрестився й голосно, ніби справді хтось прислухався до його слів, благав:
— Господи! Ти все бачиш і чуєш — помилуй мя…
— Годі! — люто крикнув офіцер, перервавши молитву на півслові.
Священик тріпнув гривою, що пасмами звисала на обличчя, й, зціпивши зуби, гордо пішов до машини.
Василенко стояв за високою живою огорожею. Відчувши небезпеку, притулився до колючої стіни з акації, напружував зір ї слух, йому все зрозуміло. І коли авто помчало, залишивши за собою слід на сирій землі, побіг до сторожки: взяв там, що треба, замкнув свою хижу й церкву, а сам — у кущі бузини. Пересидів у тих заростях, поки згустилися сутінки, і зник.
На ранок біля церкви нишпорили шпики, чатували на Михайлюка. А він наче у воду впав.
Після розгрому добірного вермахтівського угруповання на Волзі Радянська Армія, немов подвоївши свою міць, нестримно просувалась на захід. І хоч Приморськ залишався ще далеченько від фронту, але й тут відчувався свіжий подих зі сходу. Окупанти лютішали: за першою підозрою чинили над людьми жорстокий суд.
Сьогодні теж не виняток. Пополудні поліцаї зігнали на площу силу-силенну городян. Здебільшого, звичайно, жінок, літніх чоловіків та підлітків; потрапив до того натовпу і Степан Іванович Василенко. Бородатий, у старенькій сірій свитині, що незграбно висить на його схудлих плечах; зім’ятий і витертий, мабуть, ще дореволюційного виробу, капелюх натягнутий на самі вуха.
Квадрат заасфальтованої площі, в центрі якого стирчить шибениця, оточений автоматниками. Значить, когось будуть вішати. Василенко не раз бачив, як привозили сюди людей на страту. Але ніколи не бачив такої посиленої охорони. Тож, мабуть, і страта буде…
Степан Іванович стояв, зіщулившись, щоб не бути помітним, але так, щоб видно було, хто ж той відважний борець, котрого так бояться окупанти?
Хтось пошепки розповідав у натовпі те, що передало Радянське Інформбюро: під Ленінградом, на Центральному фронті, біля Харкова і в Донбасі, біля Ростова, на узбережжі Азовського і Чорного морів Червона Армія завдає гітлерівцям дошкульних ударів; за три місяці вигнала окупантів…
— Чекай, чекай, — прошепотіли за спиною, — когось привезли.
Із автофургона вискочило кілька автоматників. Услід за ними неквапливо виліз високий чоловік з відкритою головою. Довге волосся спадало йому на обличчя, і він раз у раз скидав головою назад, бо руки скручені за спиною. Коли приреченого підвели до шибениці і він повернувся обличчям до людей, якась жінка жахнулася:
— Боже, та це ж батюшка наш — отець Миколай! Натовп загудів: «Іроди! Для них немає нічого святого!»
Яворовський підняв голову. На бірочці з білого картону, що висіла нижче бороди, чорною фарбою виведено: «Партизан».
Священик ледве стояв на ногах. Майже три тижні тримали ного в карцері: випробували на ньому найдосконаліші методи гестапівського допиту. Але нічого не дізналися. Рацію, котра була схована за іконостасом, «парафіяни» винесли з церкви за день до його арешту; про те, що поліція їх затримала, він не знав; служниця Ольга Марчук увільнилася. Ні на кого не впала підозра. З чистою совістю дивився священик на людей. Головне тепер — утриматися на ногах, не впасти; твердо вистояти свої останні хвилини.