Ваше ім'я, майоре?
- Автор: Ященко Антон
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: «Таврія»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ваше ім'я, майоре?». Краткое содержание книги:
Автор — журналіст, до пригодницького жанру звертається вперше.
Прощаючись з панотцем, комендант ввічливо потиснув йому руку, просив пастора заходити, бути другом, допомагати боротися проти ворогів церкви — більшовиків.
Та у янгольському голосі коменданта відчувалася чортова думка, і це не ввело в оману Яворовського. Прощаючись, він вдячно поклонився і зауважив:
— Вірно кажуть: дерево оцінюй не тоді, коли квітує, а коли плоди зріють. То ж помолимось за плідність боротьби нашої, за нашу єдність, бо хто не з нами, той проти нас.
Комендант театрально заблимав булькатими очима.
— О, пане пасторе, то ви справжній філософ! Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. Моліться за перемогу. Ауф відерзейн! — вигукнув задоволено.
Начальник поліції промовчав. Це занепокоїло священика. А що, подумав, коли Курінний пильнує за ним, знає щось про його «богослужіння»?
Отець Миколай глянув на поліцая і злегка похитав головою. «Ех ти, — говорив його погляд, — а ще в друзі набивався». І вийшов з кабінету.
Бесіда з панотцем нічого не дала комендантові. Начальник поліції розумів це, і в ньому ще більше закипала лють. Адже він ручався за священика перед оберштурмбанфюрером як за свого кращого друга. А виходить, помилився. Та чи не забагато вже тих помилок? Саме це бентежить його. Ледве втримався після вибуху в театрі, а як підтвердиться, що крамола справді виходить з храму божого, ніякого порятунку не буде.
Візит до коменданта викликав у священика Яворовського неспокій. Його ніби ні в чому й не звинувачували, а все ж тривога переслідує, бентежить душу. Він твердо знав, що тепер і поліція, і служба безпеки будуть пильніше стежити за тим, що діється в церкві. Тож і самому треба пильнувати…
У роздумах Яворовський дійшов додому. Він мешкав у попівському будинку, що ховається в садочку за церковною кам’яною стіною. Досі гадав, що висока огорожа церкви надійно охороняє його від стороннього ока й що нікому немає діла до того, хто там і як молиться. А сьогоднішня розмова з комендантом і начальником поліції внесла ясність: він повинен звітувати перед ними за роботу церкви, доносити на тих, хто мислить не так, як вони, має стати донощиком. Він аж здригнувся від думки про такий злочин.
Степан Василенко (за новим паспортом — Мирон Михайлюк) підмітав подвір’я біля самої брами. На ньому довга — до самих колін — полотняна сорочка, підперезана стареньким пояском з китицями, що звисали на правому боці; такі ж полотняні, з латками на колінах, штани; стоптані черевики; старенька, витерта свитка; посивіле волосся на голові й борода розвівалися від подиху вітерця. Повільно орудуючи мітлою, він згортав чистий сніжок, що випав за ніч, і раз у раз поглядав на браму, чи не йде Яворовський. З голови не сходила думка: а що коли затримають? Тоді і йому не можна залишатися тут жодної години.
На брамі цокнула клямка. Сторож підвів голову, кинувся назустріч священикові. Яворовський без слів перехрестив «раба божого», не хвилюйся, мовляв, поки що спокійно. І. розпорядився:
— Дзвонити до вечерні не треба — служби не буде. А коли хто спитає, скажіть: «Священник нездужає», — пошепки додав: — Новини з Москви добрі, наші наступають широким фронтом… Будьте обережні, Степане Івановичу. До мене не приходьте, поки сам не покличу.
— Слухаю, отче, — моргнув сторож і пошкутильгав, тримаючи мітлу наперевіс.
Увечері Василенко — Михайлюк довго затримався у священика: обмірковували, як їм бути далі. Радянська Армія наступає, фашисти шаленіють, у кожній людині, що йде до міста чи виходить з нього, підозрюють партизана або підпільника, арештовують і поповнюють ними концтабори, щодня когось розстрілюють. Треба, щоб люди знали правду. Але як, яким чином? У церкві розповідати, як було досі, небезпечно. Церква не повинна бути на підозрі. Треба передавати інформацію тільки через довірених парафіян поза церквою.
Степан Іванович пізно повернувся до своєї сторожки й довго крутився на тоненькому матраці з соломи, що лежав на старому широкому ослоні, щільно заселеному блощицями. Розповідь Миколи Яворовського так збентежила його, що не міг і очей зімкнути. Перевертався з боку на бік аж до перших півнів; потім встав, узув черевики на босу ногу, накинув на плечі сірячину й переступив поріг.
Надворі тихо й темно: небо оповите хмарами й здавалося, наче все довкола під якимось чорним наметом. Постояв з хвилину біля порога і, обережно ступаючи в темряві, почвалав до кущів бузини. Нараз зупинився, став прислухатись: в нічну тишу впліталося якесь далеке гудіння. Воно посилювалось, наближалося зі сходу.