Ваше ім'я, майоре?
- Автор: Ященко Антон
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: «Таврія»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ваше ім'я, майоре?». Краткое содержание книги:
Автор — журналіст, до пригодницького жанру звертається вперше.
Зібравши всі сили й волю, Микола Яворовський піднявся на підставку і обвів поглядом велелюддя. Він не сподівався, що йому нададуть слово, а дуже хотілося сказати, аби люди знали, що він також радянський воїн. Та враз ніби здаля донісся голос коменданта Людвіга Шварца. Начальник поліції перекладав:
— Востаннє закликаю, пасторе, схаменіться й скажіть правду про більшовицьке підпілля, яке спонукало вас до зради. За чесне зізнання німецьке командування помилує вас й надасть можливість повернутися до церкви…
Яворовський ніби ожив: він скаже хоч кілька слів, багато не дадуть, але скаже. Гордо скинувши голову, голосно, щоб усі почули, вигукнув.
— Люди добрі! Я вмираю за Вітчизну! І як священик закликаю словами праведника: пометіться, і вражою злою кров’ю волю окропіте!..
Більше нічого не зміг сказати — кат накинув йому на шию петлю. Та ще вірьовка не зашморгнулася, як біля ніг окупантів, котрі спостерігали за стратою священика православної церкви, вибухнули одна за одною дві гранати.
А на площі зчинився переполох. Гранати, що вибухнули під ногами катів, жбурнув юнак років п’ятнадцяти. Але хто він, той відважний месник, ніхто не знав. Перелякані окупанти підняли стрілянину; люди кинулися врозтіч, хто куди. Месник загубився в натовпі й десь уже в тісному завулочку промайнув повз Василенка.
Як з’ясувалося пізніше, то був Льоня Корнієнко. Перед війною він закінчив сім класів. Відчайдушний! Влітку сорок другого, щоб врятуватися від примусової відправки до фашистської Німеччини, Льоня став грати у «Чорноморі». Юнак сподобався Дмитрові Шаповалу, який добре знав його батька — Сергія Корнієнка; Шаповал був певен, що зробить з Льоні завзятого актора для таємних «спектаклів». З того часу, як «Чорномора» не стало, Льоня Корнієнко майже не з’являвся на вулицях міста. Переживав, мучився з того, що не завдав жодного дошкульного удару окупантам. І ось сталося… Він відплатив катам.
ЧАСТИНА ДРУГА
СТРИБОК У НЕВІДОМІСТЬ
РОЗДІЛ І
ДО ВОРОЖОГО ЛІГВИЩА
Лікування майора Альфреда Майвальда затягувалось; рани загоювалися надто повільно. Він, звичайно, не дорікав нікому, мовчки переносив нестерпний біль — ніхто не чув від нього, щоб він поскаржився на що чи простогнав коли. Та кому й на кого йому скаржитись? Сам потрапив у таку пастку, то вже помовкуй, терпи і метикуй, як з неї вирватись.
Щоправда, йому ніби вже полегшало, мабуть, позитивно вплинуло кількаразове введення глюкози; він пожвавішав, став бадьорішим. Завжди з нетерпінням чекав вечора, коли прийде куратор відділення Гізела Міллер з останніми новинами про події на фронті. З таким же нетерпінням чекав ранкових повідомлень. Добрі вісті з фронту — найкращі для нього ліки.
Гізела Міллер виявилася хорошим інформатором, вона охоче розповідала не тільки про те, що вдалося дізнатися з офіційних зведень німецького командування, а й новини, почуті від офіцерів.
За останній час його оглянуло кілька лікарів. Біль, що так різко відчувався в боку, майже затих, ребро певно зрослося; турбувало ще коліно, й давалася взнаки «подряпина» на потилиці.
Особливо непокоїло майора те, що його головою цікавилося вже три спеціалісти.
З цього приводу Майвальд навів Гізелі німецьке прислів’я: «Краще жодного лікаря, аніж одразу три».
Гізела засміялася й посварилася пальцем.
— Ви невдячний, майоре. Це ж я попросила колег, щоб вони оглянули вас. Нічого, виходить, страшного з вашою головою не сталося, доведеться тільки зробити невеличку операцію.
Майвальд цілком довіряв Гізелі, вона щодня оперувала, її багато хворих дякували їй після одужання.
Усе йшло ніби на краще; Майвальд став зводитись на ноги й попросив лікарку дати йому милиці.
Якось у палату увійшла незнайома, років за сорок жінка в білому халаті з мужоподібним обличчям. Це — куратор сусідньої палати, терапевт Марта Лівен. В руках у неї була невеличка книжка, з кольорової суперобкладинки якої самовдоволено дивився фюрер.
Сухо привітавшись з Гізелою Міллер, непрошена гостя почала дорікати владним голосом:
— З вашої палати, колего, розноситься стогін поранених. Це не гідно лицарів великої Німеччини! З вашого дозволу я прочитаю їм кілька сторінок із «Майн кампф», певна — слова фюрера, як живлюче джерело, нададуть їм сили і бадьорості.