Сучасна польська повість

— Voila![23] І чвертку горілки.

— Несу!

Хазяїн «Какаду» старанно обмів серветкою скатертину, висипав на тацю недокурки з попільниці й тільки тоді пішов до кухні. Монтерові товариші посідали довкола столу, не скидаючи ні капелюхів, ні мокрих од розталого снігу пальт, від яких у добре натопленому приміщенні незабаром пішов кислий дух; я стояв трохи осторонь, все ще сповнений неприязні до цих людей, а вони ж прийшли сюди лише для того, щоб прикрити мене в разі несподіваного наскоку поліції, готові, як і я, прийняти смерть.

Того дня вони були авангардом, на початку путі їм загрожувала більша небезпека, ніж мені, і вони це знали, але були готові рискувати заради спільної справи та й взагалі не боялися смерті, як усі ті молоді хлопці, котрі ще не встигли пізнати справжню ціну життя. Проте зараз вони були мені чужі, я дивився на них байдужно, і якщо їхня доля якоюсь мірою й цікавила мене, то лише тому, що вони могли стати мені в пригоді, коли я виконуватиму своє завдання. Я розумів, що ми, можливо, більш ніколи в житті не стрінемось, і це звільняло мене від потреби говорити утерті люб’язні слова, яких я взагалі терпіти не міг і уникав навіть у розмовах з людьми, з котрими хотів бути в добрих, дружніх стосунках.

Монтер сидів мовчки, глибоко замислений, а потім вийняв з кишені пачку німецьких сигарет, кинув її на стіл і — несподівано для нас усіх — зайшовся голосним невимушеним сміхом.

— Що це тебе так розвеселило? — спитав я задирливо.

— Ох, негідники! — мовив він, ласкаво дивлячись на своїх хлопців. — Ну й телепні, ну й тупаки! Уявляю, як ти почував себе в цій загратованій дірі, коли вони добувалися в двері.

— Я весь час був певен, що це поліція…

— Oui[24]. Так я й подумав.

Я глянув на Крука — мені хотілося знати, яке враження справили на нього мої слова і чи зрозумів цей хлопчина з рудуватою чуприною й зеленими очима, до чого міг призвести його нерозважний вчинок; я шукав у його погляді якихось ознак каяття, котрі свідчили б, що він розуміє мої тривоги й хвилювання, але не помітив у його очах нічого, що могло б дати мені бодай найменшу втіху, а тільки веселі іскринки — він зовсім не почував себе винним; тому я сердито насупив брови й дивився на нього мало не вороже; але Крук раптом нахилився над столом і спитав:

— Ти бачив мене у вікно?

— Бачив.

— І бачив, як я розмовляв з поліцаєм?..

— Авжеж.

— Хай йому бісі — лайнувся він. — Мабуть, ти вважав мене за шпига?

— Еге ж.

— А знаєш, я ж збирався підійти до вікна. І якби не поліцай, що стовбичив на вулиці…

— На твоє щастя, бовдуре! — вибухнув я. — Ти, мабуть, справді думав, що я приїхав сюди тільки для того, щоб продірявити тобі довбешку?

Монтерові товариші ззирнулись і голосно засміялися.

Крук нахилився над столом ще нижче, а потім з ніяковим виглядом простяг мені руку.

— Дай лапу, Похмурий, — сказав він серйозно. — І, ради бога, не сердься. Тепер я бачу, яку дурницю зробив. Що ж, буду обережніший…

— Ну, гаразд. Забудьмо про це. На щастя, все скінчилось добре.