Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Це я винен! — знову втрутився хазяїн «Какаду». — Я не знав, що у вас є умовний сигнал.
Монтер зсунув капелюха на потилицю, зручно всівся на стільці, потім обвів суворим поглядом своїх хлопців і у ледве стримуваною злістю сказав:
— Так, Похмурий, твоя правда. Я послав на цю операцію ідіотів, які неспроможні навіть запам’ятати, що їм сказано, хоч це їхній найперший обов’язок…
— Ну, годі вже, — несподівано обізвався один з них, — я впізнав у ньому того типа в шкіряному пальті, який крутився під вікном і якого я мав за шпига.
— Заткни пельку, Крук, — гаркнув Монтер. — Це стосується й тебе. Comprenez-vous?[22]
— Розумію, — відповів Крук. — З кожним раз у житті трапляється якась дурна історія. Сьогодні, мабуть, наш день, тому так і вийшло.
— Щоб ти, бува, не накликав лиха, Крук, — вже спокійно сказав Монтер. — Якщо в тебе справді такі думки, то можеш уже зараз помолитися за упокій своєї душі.
— Гаразд, — засміявся Крук. — Помолюсь і господу богу, і сатані. Про всяк випадок. Адже невідомо, кому ми більше подобаємось.
— Молися, Крук, — згодився Монтер.
Він уважно подивився на хазяїна «Какаду», на його брезкле червоне обличчя, і мені здалося, що він сердиться на нього за цей інцидент, хоч той був зовсім не винен, потім промовив повагом зі своїм чудернацьким акцентом:
— Слухай, Ваню! Ми дуже голодні. З самого ранку в роті й ріски не мали. Принеси нам чого-небудь попоїсти і чвертку горілки.
— Може, смаженої ковбаси?
— Voila![23] І чвертку горілки.
— Несу!
Хазяїн «Какаду» старанно обмів серветкою скатертину, висипав на тацю недокурки з попільниці й тільки тоді пішов до кухні. Монтерові товариші посідали довкола столу, не скидаючи ні капелюхів, ні мокрих од розталого снігу пальт, від яких у добре натопленому приміщенні незабаром пішов кислий дух; я стояв трохи осторонь, все ще сповнений неприязні до цих людей, а вони ж прийшли сюди лише для того, щоб прикрити мене в разі несподіваного наскоку поліції, готові, як і я, прийняти смерть.
Того дня вони були авангардом, на початку путі їм загрожувала більша небезпека, ніж мені, і вони це знали, але були готові рискувати заради спільної справи та й взагалі не боялися смерті, як усі ті молоді хлопці, котрі ще не встигли пізнати справжню ціну життя. Проте зараз вони були мені чужі, я дивився на них байдужно, і якщо їхня доля якоюсь мірою й цікавила мене, то лише тому, що вони могли стати мені в пригоді, коли я виконуватиму своє завдання. Я розумів, що ми, можливо, більш ніколи в житті не стрінемось, і це звільняло мене від потреби говорити утерті люб’язні слова, яких я взагалі терпіти не міг і уникав навіть у розмовах з людьми, з котрими хотів бути в добрих, дружніх стосунках.
Монтер сидів мовчки, глибоко замислений, а потім вийняв з кишені пачку німецьких сигарет, кинув її на стіл і — несподівано для нас усіх — зайшовся голосним невимушеним сміхом.
— Що це тебе так розвеселило? — спитав я задирливо.
— Ох, негідники! — мовив він, ласкаво дивлячись на своїх хлопців. — Ну й телепні, ну й тупаки! Уявляю, як ти почував себе в цій загратованій дірі, коли вони добувалися в двері.
— Я весь час був певен, що це поліція…
— Oui[24]. Так я й подумав.
Я глянув на Крука — мені хотілося знати, яке враження справили на нього мої слова і чи зрозумів цей хлопчина з рудуватою чуприною й зеленими очима, до чого міг призвести його нерозважний вчинок; я шукав у його погляді якихось ознак каяття, котрі свідчили б, що він розуміє мої тривоги й хвилювання, але не помітив у його очах нічого, що могло б дати мені бодай найменшу втіху, а тільки веселі іскринки — він зовсім не почував себе винним; тому я сердито насупив брови й дивився на нього мало не вороже; але Крук раптом нахилився над столом і спитав:
— Ти бачив мене у вікно?
— Бачив.
— І бачив, як я розмовляв з поліцаєм?..
— Авжеж.
— Хай йому бісі — лайнувся він. — Мабуть, ти вважав мене за шпига?
— Еге ж.
— А знаєш, я ж збирався підійти до вікна. І якби не поліцай, що стовбичив на вулиці…
— На твоє щастя, бовдуре! — вибухнув я. — Ти, мабуть, справді думав, що я приїхав сюди тільки для того, щоб продірявити тобі довбешку?
Монтерові товариші ззирнулись і голосно засміялися.
Крук нахилився над столом ще нижче, а потім з ніяковим виглядом простяг мені руку.
— Дай лапу, Похмурий, — сказав він серйозно. — І, ради бога, не сердься. Тепер я бачу, яку дурницю зробив. Що ж, буду обережніший…
— Ну, гаразд. Забудьмо про це. На щастя, все скінчилось добре.
22
Зрозуміло? (Франц.)
23
Тут: гаразд (франц.).
24
Так (франц.).