Останній із небесних піратів
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Rook Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга – Богдан
- ISBN: 966-692-588-5
- Переводчик: Віктор Колісниченко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній із небесних піратів». Краткое содержание книги:
Тим часом у Темнолісі узурпатор Вокс Верлікс вигнав із Нового Санктафракса Найвищого Академіка і захопив владу. Тепер він за допомогою страхітливих сорокух і Сторожів Ночі утримує у страху і покорі народи Світокраю.
У книзі «Останній із небесних піратів» ми знову зустрічаємося із капітаном Живчиком і дізнаємося про його трагічну загибель.
— Так близько? — Рук аж затремтів від хвилювання. Він пильно вдивлявся у темряву, переповнений щастям і смутком воднораз. Така радість: майже добувся до місця свого призначення! Аж забулося на мить, що товариші не з ним…
— Руку! — долинув на крилах вихорового повітряного потоку чийсь до болю знайомий голос — долинув із землі, з того боку вежі. — Руку!
— Маґда? — вигукнув Рук, кинувшись на другий бік, щоб не тільки чути, а й бачити. Уп’явся пальцями в грубу дерев’яну балюстраду і глянув униз. На землі стояв із задертими головами гурт живолупів, що здавалися крихітними, неначе мурахи. Коли вгорі завидніла Рукова голова, вони всі замахали руками, щось показуючи і вигукуючи хором.
— Іди сюди! Злазь на землю! Тут твої друзі… — І юрба виштовхнула наперед трьох.
— Маґда! — закричав на радощах Рук. — Стоб! Гекле!
Крутнувшись на п’ятах, він поліз униз драбинами до переходів і, нарешті, подріботів надолину по рипучих кривулястих східцях.
— Рук! — скрикнула Маґда, коли він зіскочив з останньої сходинки, відтак кинулася до хлопця, міцно обняла його і розридалася. — А ми… ми вже справляли по тобі жалобу, — жебоніла дівчина крізь сльози, — а потім угледіли, як той живолуп шугнув до тебе вниз.
— А мені привиділося, ніби ви, хоробрий пане, припали до літуна і знялися в повітря, — додав Гекле.
— Так воно й було, — підтвердив, сяючи, Рук і обернувся до Кісточки, що слідом за ним і собі збіг додолу. — Ось він, Кісточка! То він урятував мені життя!
— Ви — справжній друг земле- й небознавства, — проголосив, обернувшись до живолупа, Гекле.
Кісточка якось розгублено уклонився. Видно було, що розмовляти з сорокуном для нього в дивовижу.
— Дякую, — промимрив він. — Я просто зробив те, що всякий зробив би на моєму місці.
Маґда облишила Рука і міцно обняла збентеженого живолупа.
— Ти занадто скромний, Кісточко! сказала вона. — Дякую тобі! І ще, і ще раз дякую! — примовляла вона, ущедрюючи рятівника трьома поцілунками в чоло.
Решта живолупів схвально загули. Кісточка зашарівся, від чого його й так червона шкіра побуряковіла.
I тут над отим усім гомоном піднісся голос Гекле.
— Пора нам рушати далі! — оголосив сорокун, перекрикуючи живолупів. Відкидаючи всі протести і чемно відхиляючи всі запросини підкріпитися та переночувати, він підніс руки, закликаючи до тиші.
— Сьогодні… — почав він, і живолупи враз помовкли. — Сьогодні ми будемо підживлятися, обідати і спати на Вільних галявинах!
Залунало: «Слава! Слава!» А, коли Гекле повів геть свій невеличкий загін, живолупи замахали їм руками і закричали на прощання:
— У добрий час! Земля і Небо хай будуть з вами! Не забувайте нас!
— Ні у вік! — гукнув, обернувшись, Рук. — Я ніколи вас не забуду! До побачення, Кісточко! До побачення!
Сонце вже зайшло, і позад них на обрії барви приблякли, швидко злившись у тонесеньку бліду смужку світла. Угорі, над їхніми головами засвічувалися зорі. Коли долали кряж, порослий залізними деревами, почали перегукуватися в пітьмі перші нічні істоти.
— Вільні галявини! — видихнув Рук. — Так близько!
— Уже недалечко, — підтвердив Гекле.
Положистий схил усе п’явся й п’явся вгору, здавалося, не буде йому кінця. Щоразу, як вони досягали того, що здавалося вершиною, схил і далі вів угору. Зійшов місяць, заливши довкілля яскравим сяйвом. Рук витер упріле чоло.
— А це далі, ніж я думав, — зауважив він. — З Кісточчиних слів випливало, ніби…
— Тссс! — Гекле зупинився й схилив голову набік. — Чуєте?
Рук прислухався.
— Ой, ні! — простогнав він, зачувши по праву руку від себе страх знайомий свист, який не лишав місця для сумнівів. — Не може бути!
— Хробаколода! — ахнула Маґда.
— Не інакше, — занепокоєно прошепотів Гекле. — Усі ліси довкола пасовиськ кишать цими тварюками. Тут для них стільки поживи!
— Що ж нам робити, Гекле? — прошепотів Стоб.
Рук завважив, що голос товариша-підмайстра втратив свій звичний зверхній тон.
— Знайти дерево, — прошепотів Гекле, — і якомога швидше й тихіше видряпатися на нього. Гей, ворушіться!
Так вони і вчинили. Швидко і безшелесно вилізли на найближче залізне дерево та й зачаїлися, мов щуроптахи, в його лапатому гіллі, загорнувшись у свої намітки-невидимці з шовковин нічних павуків. Тим часом свист наростав — хробаколода наближалася, здіймаючи в повітря листяні шурі-бурі. Аж ось і її величезна слинява морда виткнулася з-поміж дерев, заблищали в місячному сяйві хижі очі та зуби.