Останній із небесних піратів
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Rook Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга – Богдан
- ISBN: 966-692-588-5
- Переводчик: Віктор Колісниченко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній із небесних піратів». Краткое содержание книги:
Тим часом у Темнолісі узурпатор Вокс Верлікс вигнав із Нового Санктафракса Найвищого Академіка і захопив владу. Тепер він за допомогою страхітливих сорокух і Сторожів Ночі утримує у страху і покорі народи Світокраю.
У книзі «Останній із небесних піратів» ми знову зустрічаємося із капітаном Живчиком і дізнаємося про його трагічну загибель.
— Так, він і справді підмайстер, — відповів за нього Кісточка. — А звати його Рук Човновод.
Рук кивнув головою.
— Я саме подорожував із двома іншими підмайстрами, — озвався він. — Провідник-сорокун вів нас до Вільних галявин. Ви їх часом не бачили? Чи не знаєте, як вони там, живі-здорові?
— Сорокун? — перепитав Кісточка і зморщив носа. Решта живолупів щось стиха промурмотіли. Видно було, що принаймні цей гурт живолупів недолюблює сорокунів.
— Таж цей не такий, як інші сорокуни! — почав їх переконувати Рук. — Він добрий, розважливий…
— Авжеж, авжеж, це така правда, як я — тілдеряча ковбаса! — голосно кинув хтось, і всі засміялися.
— Що ти літаєш, як тілдеряча ковбаса, це факт, — зауважив інший, після чого всі аж зайшлися реготом.
Кісточка обернувся до Рука.
— Ходімо, — запросив він гостя, беручи його за руку. — Із західного містка можна краще розглянутися довкола. Може, звідти й друзів твоїх зобачимо.
Рук аж сахнувся, глянувши надолину з західного містка вежі. Далеко внизу, на пасовиську, стада тілдерів та волорогів у дедалі тьмавішому вечоровому світлі, скидалися на лісових мурахів. Хлопець нервово стис поручень балюстради.
— Ого, як тут високо! — промимрив.
— Небагато було б пуття з нижчої вежі, — зауважив Кісточка.
— Воно то правда, — погодився Рук, тамуючи нудоту. — Але чи повинна вона отак розгойдуватися?
— Вітер свіжіє, — пояснив Кісточка, уважно вивчаючи небо. — Либонь, заповідається на грозу.
Рук насупився.
— На грозу? — перепитав він, обернувшись до Кісточки. — І з громом та кулястою блискавкою?
— Авжеж, — захихотів Кісточка. — Та ще й з градом завбільшки з твій кулак — якщо тобі поталанить.
— Завбільшки з мій кулак! — тихо повторив Рук. Живолуп недовірливо глянув на нього.
— Чи не хочеш ти сказати, що ніколи не бачив грози?
— Принаймні я такого не пам’ятаю, — відповів Рук, сумовито хитаючи головою. — Я виріс у підземному світі труб та камер, із крапотінням води, штучним освітленням і без права виходити на поверхню… — Він повернувся до сонця і, закинувши І назад голову, відчув на обличчі тепло золотавих променів. — Не те, що тут. А щодо погоди, — докінчив він, знов обертаючись до Кісточки, — то все, що я знаю, я вичитав і з берестяних сувоїв і трактатів. — Отже, ти ніколи не чув, як у повітрі пахне підсмаженими мигдалевими горіхами після спалаху блискавки? Не чув, як стугонить земля, коли вдарить грім? Не відчував лоскітливого, крижаного цілунку сніжинки, що впала тобі на носа?.. — Живолуп-літун затнувся, раптом помітивши, як шаріються Рукові щоки. — Але я заздрю тобі, Руку Човноводе! Мабуть, це чудово: мати нагоду пережити ці всі речі уперше в житті, бувши до того ж досить дорослим, аби їх по-справжньому оцінити.
Рук усміхнувся. Чогось такого йому й на думку не спадало.
— А зараз погляньмо, чи не видно де твоїх друзів, — провадив Кісточка. — Якщо хробаколода похапала ваших зубощирів, то недавні їздці запевне йдуть пішки.
— Сподіваюся, так, — мовив Рук, дивлячись туди, де й живолуп дивився: через сріблясті рівнини, понад головами волорогів на паші.
— То он звідки ви прийшли, — сказав Кісточка. — Від Східного сідала. Якщо напружити зір, то звідси видно вершок Сідального шпиля.
Рук кивнув головою. Сонце стало жовтожаре і вже ховалося за потемнілі дерева. Шпиль стирчав, мов вістря голки, і якраз, коли Рук його розглядав, на ньому зблиснуло якесь світло. А Кісточка вже вів рукою далі.
— Ген там — Гоблінівська співдружність, — розповідав він. — А отам, на півдні, — Ливарна галявина. Бачиш, яке темне над тією місциною небо? То брудний дим, його постійно вивергають заводські комини.
Рук догледів удалині важкі чорні, з багряними підпалинами, хмари.
— Жахливе видовище, — зауважив він.
— Послухай моєї ради, друже, — похмуро провадив Кісточка. — Ливарна галявина — не для таких, як ми з тобою. Вона, кажуть, удесятеро гірша за Нижнє місто — скупчення вогняних печей та рабів…
— Рабів? — приголомшено перепитав Рук.
— Ба навіть дечого гіршого, — похмуро закінчив живолуп. — Цілковита протилежність Вільним галявинам! — Тут він усміхнувся. — Повір мені: Вільні галявини — це така краса, очей не відірвеш!
— А де будуть Вільні галявини? — спитався Рук. Кісточка взяв його за плечі й повернув спиною до призахідного сонця.
— Отам-о, — сказав він. — Якраз за отим поясом залізних дерев. Найурочіше місце у всьому Світокраї!