Вигнанець і чорна вдова

Весна вже квітнула буйно.

Платон не відчував її подиху, хоч раніше любив цей благословенний час, від другої половини квітня, ближче до травня, коли світ довкола зеленіє повільно, обережно, наче приходить у чужий двір, — та все ж уперто й впевнено. Нині голова джмелилася чим завгодно, лиш не пробудженням природи.

— Ви добре подумали?

Питав Марію — але не зводив очей із «даймлера». Автомобіль, чисто вимитий механіком, стояв посеред двору. Довкола з радісним гавкотом гасав молоденький песик, Нечипір купив замість застреленого Карла. Вибір зупинив на німецькій вівчарці, та, схоже, таким злим, як попередник, цей пес ставати поки не збирався.

— Це наше з Ніколою спільне рішення, — твердо промовила баронеса фон Шлессер.

— Ви без того були щедрі.

Незабаром після звільнення з тюрми Марія, не приймаючи заперечень, видала Чечелю десять тисяч рублів. Ще тридцять поклала на його банківський рахунок, і Платон міг отримати гроші, хоч би де був. Він змирився, бо нарешті зміг купити одяг — вдягатися з чужого плеча обридло до нудоти.

Мав тепер власні речі.

Вони вмістилися у дві великі валізи.

Зараз слуги під наглядом Нечипора вкладали їх на автомобіль і міцно приторочували широкими шкіряними пасами.

Марія подарувала Чечелю «даймлер».

— Платоне Яковичу, мене не полишає прикре відчуття, що я замало зробила для вас.

— Зате я зловживаю. Давно мав забратися звідси. Не знати куди. Але звідси. — Чечель сумно посміхнувся. — Після того, що ми дізналися, вигнання — моя доля.

— Іван Макарович був дуже серйозний учора, коли попереджав: лишитися в Києві й навіть Київській губернії для вас означає нарватися на ніж якогось босяка. Щоправда, був п’яний, коли до цього дійшов. Не знаю, чи вірити, — додала.