Вигнанець і чорна вдова

Він полюбляв на дозвіллі гортати сенсаційні романи. А там же підземелля на підземеллі.

Сказав просто так.

Ляпнув.

Уже за годину Захарченко і Чечель постукали з візитом до Павла Харитонова — того самого, чий батько на спеціальне замовлення фон Шлессерів проектував замок три покоління тому. А син, не менш відомий архітектор, тридцять років тому значно перебудував маєток. У тому числі — обладнав лицарський замок підземним ходом.

Рипіння сходів навело на правильну думку.

Потаємні двері були під сходами.

Архітектор не збирався розкривати незваним гостям таємниць, хоча б тому, що дав слово замовнику, який щедро заплатив. Тим більше зовні Чечель виглядав підозріло, зовсім не викликав довіри.

Зате її викликав Захарченко.

Для Харитонова було честю поручкатися з легендарним грозою київських злочинців. Почувши, що йдеться про життя і смерть, архітектор люб’язно погодився показати гостям план замку та відповісти на запитання. Тож Платон їхав на полювання, озброївшись не тільки великим «сміт-вессоном» і маленьким апашем у рукаві.

Він мав уявлення про ходи-переходи.

Тому дозволив Маркові загнати себе в пастку, навмисне завернувши не в той коридор.

Нарешті, Марія знала про підземний хід.

Навіть бувала там, зі щирою цікавістю роздивлялася забавку.

Але, як логічно припустив Чечель, не пов’язала підземний хід прямо з убивством та можливостями вбивці.

Марко зробив усе, аби лиходія не шукали серед сторонніх, чужих.

Лише серед тих, хто на той момент опинився в замку.

А кожен зайшов до рідного дому через парадний вхід.

Не через чорний.

І тим більше — не через підземний.

— Виключили з розрахунків, — мовив Чечель, випивши другу чарку. — Чесно кажучи, на місці когось із мешканців маєтку мислив би так само.

— Усе одно, Платоне Яковичу, ви геній. — Марія відсалютувала йому келихом.

— Не розбещуйте осанною мого учня, — буркнув Захарченко, тут же додавши: — Так би я сказав, аби цей молодий чоловік справді був моїм учнем.

— Проте ви вчитель для багатьох у розшуковій поліції, — зауважив Платон.

— Аби ж то. — Іван Макарович забарабанив пальцями по столу. — Ви питали про пана Голубовича. Героя, так би мовити, нашого часу...

— Ще який герой! Особисто вистежив самого Апаша!

Чечель перехопив погляд Марії, закашлявся. Підвівшись, Захарченко кілька разів гепнув його кулаком по спині. Баронеса тим часом встигла витерти вологу з кутиків очей, що лишилося непомітним для старого сищика.

— Так, вистежив Апаша, — кивнув Захарченко, неквапом поновлюючи напої присутнім. — Ще й особисто застрелив іншого огидного типа. Є такий Митя Більмо, Апашів посіпака. Мало не накивав п’ятами, аби його превосходительство не показав клас влучної стрільби. Перша куля, одразу в голову.

Його тон чимось не сподобався Платонові.

— Трохи вже знаю вас, Іване Макаровичу, — почав обережно. — Ви ніби не вірите цьому...

— Чого ж, вірю. — Старий сищик хитнув головою, брязнув срібною ложечкою по кришталевій вазі з чорним кав’яром. — Вас дещо цікавило, Маріє Данилівно. Щодо пана Голубовича та його нібито прихильного ставлення до нашого пана Чечеля... Переможців не судять, мосьпані. Платон Якович — переможець.

— Мені довелося посвятити Івана Захаровича у вашу таємницю...

— Вона померла разом із Апашем, — відрізав старий сищик. — Не гнівайтесь, мосьпані. Без цього нью-ансу я довго сушив би собі голову, з якого такої радості бандитам визволяти пана Чечеля з тюрми.

— Власне, ось іще одна причина шукати зустрічі з вами. — Щоки баронеси зажевріли. — Цілковито покладаюся на вашу порядність.

— Не бачу вигоди казати комусь про ваші стосунки з цією особою, — відрубав Захарченко. — Є значно небезпечніші таємниці, які треба забрати з собою в могилу.

— Тьху на вас! — відмахнулася Марія.

— Досить. — Іван Макарович обсмикнув піджак, поправив вузол краватки. — Час відвертості, пані та панове. Я запросив Платона Яковича, аби дещо розказати. Кинути трохи світла на історію, з якої все почалося не для родини фон Шлессерів, а для нього.

— Полінка Урусова, вгадала?

— Від вас ні в кого з нас нема, бачу, секретів. Ви фантастична жінка, Маріє Данилівно.

— Мерсі.

— Коли вже ви при цьому, прошу дати слово: почуте тут помре разом із вами... Дай вам, Боже, сто років жити.

— Звісно. — Губи Марії стиснулися в тонку лінію. — На моїх очах убили другого чоловіка. Я знайшла тіло третього. Провела кілька тижнів у брудній камері зі щурами. Що ще може мене налякати? Слухаю вас.

— Ви стривожили мене, Іване Макаровичу, — сказав Чечель.

— Давайте про всім відоме. — Старий сищик вмостився зручніше. — Тоді, у замку, Платон Якович не мав іншого виходу, крім залишити Марка в підземеллі, а Ніколу — витягнути на волю й перемістити на канапу в холі. Ми не врахували, що вбивця пошкодить дроти й позбавить замок електрики разом із телефонним зв’язком. Тож пан Чечель дістався до найближчого села, звідти привів фельдшера й пристава. Поки лікар вовтузився з обома пораненими, бо давав клятву Гіппократа, пристав подбав про поліцію. А Платон Якович нарешті зміг діяти за планом: здатися й вимагати для себе зустрічі з начальником київської поліції паном Голубовичем. Далі пан Чечель розіграв карту, здану вже мертвим на той момент Апашем: його відбили у конвоя невідомі терористи, швидко побачили помилку й великодушно дозволити втекти. Мовляв, хай не тому, але все ж таки волю дали. — Захарченко знову легенько стукнув ложечкою об кришталь. — Той день видався неабияк удалим для його превосходительства. Спершу облава у Чорному яру, потім розкрите потрійне вбивство в шляхетній родині фон Шлессерів. Серед іншого — нагла смерть депутата міської Думи. На жодні лаври Платон Якович не зазіхав, аби тільки відчепилися й дали вільно дихати.