Вигнанець і чорна вдова

— Шлессера.

— Во-во! — пожвавився двірник. — Баронський синок, тільки з глузду з’їхав. Удома не сиділося. Злигався з різними баламутами, фамілію ганьбить. Тільки ж не посадиш на цугундер, каже, баронського синка, у якого родичі, каже, в міській думі. Наглядати за Марком велів, але не більше.

— Нянькою тебе урядник призначив, — підіграв Чечель.

— Ще й копійчину підкидають, — похвалився двірник. — Раз на місяць Карпович особисто передає, у конверті. Не віриш?

— Вірю.

— Все одно! Зирь!

На куті пожмаканого конверта, який він витягнув із кишені штанів, Платон побачив відтиск герба фон Шлессерів — він був усюди в замку. Значить, майнуло, платять двірникові з київської контори.

Садовський дбає.

— Нічого, жить можна.

— Я тут думаю натякнути уряднику, аби трошки докинули за рило.

— Рило?

— Рило. — Двірник обвів пальцем своє обличчя. — Воно в мене, служивий, не казенне. А панич Марко моду взяв: чуть що — в рило мене.

— Панські замашки, — погодився Чечель, якому вже набрид говіркий Сазонов. — І дозволяють йому?

— Хто? Е-е-е, в кого ж така цяця дозволу спита! Ось допіру...

Платон витягнув із кишені рубль, зупинивши словесний потічок.

— Так у себе панич Марко?

— Та пішов він!

— Зрозумів уже. Піде, куди пошлють. Удома чи ні, питаю.

— Кажу ж — пішов він! Тобто вони пішли, обоє. Вдвох.

Чечель ледь стримав лайку. Тим часом двірник делікатним, але впевненим жестом висмикнув рубль із його руки.

— Із ким? Брюнет, із вусами, щоки рум’яні?

— Ага, брунет, — закивав двірник. — Вуса підкручені, отак. — Він показав на собі. — Бачив я його тут кілька разів раніше. Хтось із його панської фамілії, мабуть.

Навіть не знаєш, чорте бородатий, як угадав.

— Давно вони пішли?

— Так щойно перед тобою. Розминулися.

— Зараза! — Платон не стримався. — Куди... Хоча... — Він у відчаї махнув рукою. — Ти навряд знаєш.

— Пан вусатий на машині приїхав, — додав навіщось Сазонов.

— Уже не має значення. — Чечель спересердя й собі сплюнув.

Зиркнув на двірника.

Затер плювок.

Розвернувся.

Хоч сам не знав тепер, куди бігти й де скоро шукати тіло Марка фон Шлессера.

— Е, служивий. Ти там скажи фамілії — рило в мене не казенне.

— Йди ти зі своїм рилом, — буркнув Чечель.

— Не винен я, що баламута вдома не було! Я йому, значить, телеграму, а він мені — в рило!

Мовби хто рвучко повід натягнув.

— Телеграму?

Чечель крутнувся на п’ятах, знову дивився на двірника.

— Поштар наш, он там, із пошти, телеграми баламуту носить. Як не застає, мені тицяє. Та навіть коли той удома, усе одно часто через мене дає. Кажу ж, допіру дістав від Марка в рило, бо, бач, пізно телеграму вручив. — Сазонов знову сплюнув, уже не розтирав.

Поки той говорив, у Платоні повністю, до найменшої клітини, відродився поліцейський.

Дав собі волю.

Ступив до двірника впритул, згріб обома руками за комір.

Труснув.

Поламаний замок випав із руки.

Очі Сазонова блиснули переляком — теж поліцейського відчув.

— Служивий, служивий...

— Про телеграму. Говори. Коли?

— Допіру... Ще в березні. Сніг тоді випав уночі, я ранком порався, — зачастив двірник. — Коли поштар телеграму несе. Гукай, каже, Марка. Батько в нього помер, родичі кличуть. Де б я його взяв, Марка того! Він же як подався кудись днем раніше, так і не приходив.

— Коли. Ти. Віддав. Паничу. Телеграму. — Платон карбував кожне слово.

— Як той з’явився! Днів три по тому! Хтозна, де вештався, не мій інтерес! Я до нього зі співчуттями, як положено, по-християнськи. Свічку, кажу, за впокій душі раба Божого в Покровській церкві... А воно, щеня, мені за те в рило! Носа розквасив, юшку пустив! Куди ти лізеш, каже, мурло! Це я мурло? Та хай на себе...

Якби Чечель не тримав Сазонова — впав би: так земля під ногами гойднулася.

Щойно світ припинив хилитатися, розтиснув пальці.

Двірника для Платона більше не існувало.

Його розтовчений у день смерті барона фон Шлессера ніс перекреслив усі міркування Чечеля.

Хоча — не остаточно.

Радше вніс корективу в його висновки.

Нічого не змінилося, усе правильно.

За винятком одного.

У ніч, коли за п’ятдесят верст від Києва отруїли Альфреда фон Шлессера, його молодший син, занепалий янгол Марко, не ночував у себе в нумері.

Він не міг отримати телеграму, яку відбив зі свого кабінету в замку управитель Нікола Садовський.

Він не міг знати про батькову смерть.

Проте звідкілясь дізнався.

І прибув до родового гнізда саме тоді, коли викликали.