Вигнанець і чорна вдова

Екіпажем, який роздобули, правив сам. Автомобільне кермо слухалося краще, але й коневі міг давати раду. Замок зустрів тишею і темними вікнами, ніби тривожно заснув. Ніхто не вийшов назустріч, навіть злий дог не кинувся на чужака. Припнувши коня до воріт і безперешкодно зайшовши у двір, Чечель дуже скоро зрозумів чому.

Бо наткнувся на Карла.

Пес валявся посеред двору.

Довкола голови — пляма, яку важко було розгледіти в темряві. Чечель роздивився, бо нагнувся. Одразу зрозумів, що сталося, та перевірив здогад за професійною звичкою. Затим рушив далі, виймаючи з-за паска роздобутий «сміт-вессон».

Парадний вхід зачинено.

Не біда.

Чечель обійшов будинок, дістався крила для челяді і штовхнув двері. Теж зачинили зсередини. Утім, замок тут напевне був простіший. Ступивши крок назад, не боячись когось налякати чи виказати себе й свої наміри, Платон скинув револьвер, пальнув двічі. Лишилося вгатити ногою — і він усередині.

Далі рухався, мов удома. Усе ж встиг освоїтися тут, тож не плутав переходами. Проминувши кухню, вийшов у коридор, взяв праворуч. Кроки лунко порушували темну тишу. Діставшись переходу до сходів, минув двері, що вели в кабінет управителя. Зупинився, про всяк випадок вирішивши перевірити.

— Ніколо! — крикнув, і луна відбилася від склепіння стелі. — Ніколо! Нікі!

Відповіді не було.

Сіпнув ручку дверей.

Відчинено.

Чечель виставив руку з револьвером перед собою, переступив поріг. Тут, як усюди, панувала темрява. Але нюх не підвів: зовсім недавно тут горіла свічка чи гасова лампа.

Пошукавши вільною рукою й знайшовши на стіні вимикач, Платон повернув його. Раз, не отримав ефекту — вдруге, втретє. Гмикнув, але не від бентеги, від задоволення. Таки правда. Той, хто знав, як позбавити будинок електрики й де є дроти, зробив дуже просто: перерізав чи обірвав їх. А розмовляв уже в кабінеті.

Поки не почув, як хтось намагається зайти.

Чечель вийшов, лишивши двері відчиненими.

Кілька кроків уперед — і опинився просто під сходами, що вели нагору з великого холу. Тими самими, що рипіли під ногами вбивці, коли той піднімався ними зі свого сховку.

Ще зранку Платон був певен: з кабінету управителя.

Уже знав, звідки саме.

Прилаштувавши «сміт-вессон» за пасок, Чечель видобув із кишені коробку сірників. Засвітивши один, уважно оглянув стіну під сходами, рухаючи рукою так, як сказали. Сірник швидко згаснув, і знадобилося ще два, аби пальці нарешті намацали потрібну, не помітну сторонньому, відому дуже небагатьом заглибину.

Чечель перехрестився.

Видихнув.

Натиснув на важіль.

Сильніше.

Впевненіше.

Відчинилися потаємні двері.

Забаганка й забавка покійного Альфреда фон Шлессера, вволена відомим дорогим архітектором.

Неодмінний атрибут лицарського замку.

Підземний хід виводив за територію маєтку, оточену парканом. Так можна потрапити всередину, не переходячи двір, не лишаючи слідів на снігу й не ризикуючи нарватися на лютого до чужих Карла.

Той, хто заходив сюди, справді був у замку чужим.

А той, хто показував Платонові будинок, не приховував потаємного ходу навмисне. Просто не спало на думку, що гостеві, запрошеному для виконання певних завдань і залагодження делікатних справ, слід про нього знати. Якби йому обмовилися бодай трохи раніше...

Вниз вели кам’яні сходи.

Чечель знову чиркнув сірником, дивлячись під ноги.

— Ніколо! — гукнув на всю силу легень.

Вогка темрява мовчала.

Платон являв собою ідеальну мішень.

Усе ж таки вогник не задув. Обережно посунув донизу, намагаючись не втратити опору під ногами й не заорати носом. Сходинок нарахував десять, три останні подолав, коли сірник догорів. Чечель опинився на початку неширокої галереї, між мурованими стінами. Навіть у темряві всякий, хто відкрив би вогонь, мав усі шанси влучити — можливість маневрувати коридор обмежував. Чечель знову витягнув револьвер, виставив перед собою, притиснувся спиною до стіни й маленькими приставними кроками рушив уперед.

Несподівано відчув — попереду простір стає ширшим.

Наступної миті стіна обірвалася. Точніше — завернула праворуч. Ступивши крок, намагаючись далі триматися її, мов дороговказу, Платон зрозумів: рухається по колу. Завмер, дослухався до темряви. Діючи вільною лівою, впорався з сірниковою коробкою. В мерехтінні вогника побачив невеличкий круглий майданчик, від якого в різні боки відходило дві галереї.

Невибаглива хитрість.

Така собі панська забавка.

— НІКОЛО! — гаркнув Чечель.

Чи здалося, чи щось почув у відповідь. Знову викрикнув ім’я, нашорошивши вуха.

Ліворуч.

Уже не боячись потрапити на лінію вогню, Платон стрімко перетнув майданчик і пірнув у ліву муровану галерею, гукаючи:

— НІКІ! САДОВСЬКИЙ!

Тепер крик чувся ясніше.

Просто попереду.

Чечель квапився.

Коридор виявився коротким, закінчився відкритою проймою. Тут Платон засунув зброю в кишеню штанів, укотре видобув вогонь, освітив квадрат комірчини, що дуже нагадувала одиночну камеру. Тільки без ґрат, бо тут не було жодного віконця.

Нікола лежав у дальньому кутку долілиць.

— Нікі!

— Тікай... — простогнав управитель, перекинувся на інший бік.

Руки скуті сталевими кайданками.

Сірник помер, Платон засвітив черговий.

Передостанній.

Став перед Садовським на коліна. Тепер зблизька міг побачити в тьмяному світлі розбите до крові лице. Мимоволі потягнувся, аби торкнутися.

— Не чіпай... Здається, носа зламав, — простогнав Нікола.

Справді, ніс, який підкреслював аристократичне походження управителя й донедавна був окрасою профілю, зараз виглядав потворно.