Вигнанець і чорна вдова
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-942-955-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Вигнанець і чорна вдова». Краткое содержание книги:
— Усе одно мені натякнули: у Києві краще надовго не лишатися, — зауважив Чечель. — Та поки колотнеча довкола справи фон Шлессерів, я потрібен свідком. Не думав до останнього, що вийде домовитися з його превосходительством. Видно, Іван Макарович краще знає його натуру.
— Ні, — відрубав Захарченко, тінь накрила обличчя темною вуаллю. — Я був певен, що знаю. Визнаю: помилявся. Ось чому, Платоне Яковичу, вам треба забиратися з міста, а то й з губернії вже завтра.
Марія кинула тривожний погляд по черзі на обох чоловіків.
— Недаремно набилася у вашу компанію. Кажіть.
— Ви самі зробили вибір, — зітхнув Захарченко. — Пан Чечель обрав своє раніше — коли викрив Полінку Урусову й поклав край кривавим убивствам у Києві. Проте деякі знання вбивають, мосьпані.
— Ми не в театрі, мосьпане. Досить багатозначних пауз.
— Будь ласка.
Старий сищик махом перехилив чарку.
— Голубович не мав поняття, що Апаш з’явився в місті. Більше того: не знав, що з ним злигався Митя Більмо. А я знав, від Платона Яковича. Але, своєю чергою, не уявляв, що саме Апаш зухвало звільнить його й надалі допомагатиме не так шукати вбивцю, як рятувати вас, Маріє Данилівно. Тим часом мене, вірного служаку, хай відставного, мучила совість. Адже містом гуляв один із найнебезпечніших злочинців. Я міг вказати місце, де він напевне облаштувався, і не робив цього. Чесно кажучи, задовго терпів, бо все ж таки міг чимось нашкодити панові Чечелю. Та зрештою, коли про нього перестали говорити й писати, вирішив допомогти Голубовичу.
Платонові забракло повітря.
— Ви нацькували поліцію на Апаша і його людей? Ви?
— Я виконав обов’язок, синку.
— Я міг потрапити в облаву разом з ними!
— Той випадок, коли я не знав, що вам пощастить, юначе. Та це тільки початок. Ми ж говоримо про вбивство Полінки Урусової.
— Господи, яким тут боком вона?!
— Прошу вас обох слухати мене дуже уважно. — Захарченко підвівся, пройшов до дверей, щільніше причинив їх, повернувся за стіл, повторив: — Дуже уважно, прошу вас. Серед моїх давніх знайомих з київського дна є такий собі душогуб Шельменко. Він уже давно комара не скривдить, доживає потроху, скільки лишилося. Але часом старі гріхи нагадують про себе. Тож душогуба Шельменка можуть кинути в арештний дім просто так, за найменшою підозрою. Потримають у камері, потім випускають. Він не жаліється. Навпаки, дізнається щоразу багато для себе цікавого. Коли поліція провела оту облаву в Чорному яру, душогуба Шельменка вкотре злапали під гарячу руку в одному з довколишніх кабаків. Уже потім, коли випустили, я за звичкою знати більше, ніж треба, знайшов його. Бо, як ви знаєте, був причетний до того, аби облава таки відбулася. Слово за слово — і Шельменко обмовився: узимку, на початку лютого, укотре сидів на цугундері. Пам’ятаю, тоді просив через різних знайомих, аби я його видер звідти. Так от: разом із ним у камері валандався Митя Більмо, без переднього зуба. Того самого, який дивним чином зробився золотим.
— Справді, — кивнув Платон. — Сам бачив у нього в роті фіксу. Отут. — Показав пальцем місце.
— Не здивувало, звідки в босяка золото?
— Звідки в босяка — не здивувало.
— Тоді здивую: тоді, у лютому, Митю Більма схопили за підозрою в пограбуванні з убивством. І він, зі слів душогуба Шельменка, ніби вже й зізнався. Доказами приперли. Раптом його випустили, виправдали начисто. Гуляла чутка, наче доклав руку начальник поліції.
— Голубович? Навіщо...
— Цить. — Захарченко сказав це тихо й спокійно, уже не дивлячись на принишклу Марію. — Місяця не минуло, а Митя Більмо не лише вільний птах, а й блимає золотим зубом у пащі. Душогуб Шельменко — людина уважна, досвід навчив. Десь у кабаку запитали — звідки. Більмо візьми й бовкни: один жидок-дантист на Подолі постарався.
— З убивці зняли звинувачення. Випустили. У камері сидів без зуба. Як вийшов — десь дістав золото, — повторив Чечель. — Я ж казав, що ви приклад для розшукової поліції, Іване Макаровичу.
— Аби ще Голубовича при тому не згадали всує. Точніше, аби не Голубович, влучний стрілець, не застрелив Митю Більма під час облави...
— Ви знайшли дантиста! — Марія не витримала, плеснула в долоні.
— Іч, усе люди розуміють, навіть не втаємничені. — Жодної іронії, лиш дивний смуток у голосі Захарченка. — Так, відшукав. Той тремтів, але зізнався: десь під самий кінець лютого Митя Більмо приніс йому золоту каблучку. І ще кілька, як він сам казав, цяцьок. Дантиста тіпало, бо незаконно, потай скуповував крадене за півціни. Звідки, каже, гроші в бідного єврея. З каблучки Більмо звелів змайструвати йому зуб. Решта його не цікавила, взяв якісь гроші й більше не згадував. Але дантист знав ціну тим цяцькам. Одну з них я в нього забрав. Щоб показати тобі... вам.
Захарченко видобув із кишені й виклав на стіл хрестик без ланцюжка.
Платон і Марія схилилися над ним.
— Гарний, — погодилася баронеса.
— Сказав би, прикметний, — додав Чечель.
— Так точно, Платоне Яковичу. Особливо прикметний. Фамільна коштовність, хрестик з шиї Полінки Урусової. Мертвої Полінки Урусової.
Тиша раптом стала відчутною.
— Ой, — цвірінькнула Марія.
— Ви...
— Впевнений, Платоне Яковичу. — Старий сищик накрив хрестик рукою. — Не забувайте, саме цією справою я уважно цікавився. Вбитий горем князь Урусов, її батько, дав поліції докладний опис коштовностей, які були на доньці. Кожна мала монограму, навіть хрестик. — Рука піднялася, перевернула знахідку, ложечка торкнулася потрібного місця. — Родинний ювелір лишав маленький автограф. — Рука знову накрила хрестик, повернула його в кишеню. — Ось вам, як кажуть, вишенька на торт. Дантист ризикнув запитати в Миті, звідки таке й чи не попадеться він, бідний єврей, із цим усім. На що була відповідь: «З цим усім уже ніхто не попадеться. Хай тебе сіє не хвилює».
Дзвін у лункій тиші почув лише Платон.
— Сіє, — повторив. — Сіє. Сіє. Сіє.
— Так говорить... — Марія завмерла, збліднула, накрила рота долонею.
— Його превосходительство начальник поліції Голубович, — завершив за нею Захарченко. — Манера чіпляється до всякого, хто хоч раз мав щастя з ним спілкуватися особисто. У Миті Більма просто вирвалося. Чи вирішив сам у своїх очах вирости, чи... А... — Старий сищик відмахнувся. — Уже не дізнаємось.
— Він убив Полінку Урусову, — впевнено промовив Чечель. — Митю Більма випустили за наказом Голубовича, незадовго до того, як її знайшли мертвою й спотвореною. Не знаю, чи дозволили Більму мародерствувати. Припускаю, платою за вбивство була свобода й зняття звинувачень в іншому вбивстві. А він забрав коштовності собі як додаткову здобич. Голубович убив його, скориставшись нагодою, і позбавився небезпечного свідка.
— Так не може бути, — видихнула Марія.
— Може, — сумно промовив Захарченко. — Ось чим пояснюється його поступливість щодо Платона Яковича. Він змушений був дати панові Чечелю спокій. Адже завдяки йому доповів у Петербург про знищення Апаша, заразом — розкриття терористичної змови, і все це за його, Голубовича, персональної участі. Марко фон Шлессер, кажуть, сидить зараз не в Лук’янівській тюрмі, а в психіатричній лікарні при Кирилівській церкві.
— Він справді божевільний. — Платон думав не про нього.
— Хай так. Але якби ні, такого вигідніше виставити божевільним. Інакше багато чого довелося б пояснювати. Щодо його превосходительства... Платон Якович, не без моєї, згоден, допомоги повернув справу так, аби стало простіше заплющити очі на деякі нью-анси, ніж пояснювати, чому Марка треба повертати за ґрати. Ви ж на волі мовчатимете й так само підіграєте Голубовичу, хіба ні?