Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Почався мітинг... І хоч ми до нього довго готувалися, обговорювали список промовців, ніхто про список не згадав. До похапцем облаштованої трибуни підходили самі й говорили без жодних папірців прості люди, які приїхали з чорнобильських місць. Утворилася жива черга. Ми заслуховували свідків... Свідки давали покази... З відомих виступив лише академік Веліхов, один із колишніх керівників штабу з ліквідації аварії, але його виступу я не запам’ятав. Запам’ятались інші...

Мати з двома дітьми... Дівчинка й хлопчик...

Жінка взяла дітей із собою на трибуну: «Вони в мене давно не сміються. Не пустують. Не бігають у дворі. В них нема сил. Вони як старички».

Жінку-ліквідатора...

Коли вона закасала рукави сукні й показала натовпу свої руки, усі побачили, що руки у виразках. У струпах. «Я прала одяг наших чоловіків, що працювали біля реактора, — розповідала вона. — Прали в основному руками, бо пральних машин завезли мало. Вони від перегрузок скоро поламалися».

Молодого лікаря...

Він почав із того, що прочитав клятву Гіппократа... Казав, як усі дані про захворювання закривають під шифром «секретно» та «надсекретно». Медицину й науку втягують у політику...

Це був чорнобильський трибунал.

Я признаюся... Я не приховую: найзначніший день у моєму житті. Ми були щасливі... Признаюся...

А назавтра нас, організаторів демонстрації, викликали в міліцію й судили за те, що багатотисячний тлум перекрив проспект і заважав руху громадського транспорту. Що несли несанкціоновані гасла. Кожному з нас дали по п’ятнадцять діб за статтею «злісне хуліганство». Судді, котрий виніс вирок, і міліціонерам, що вели нас в ізолятор, було соромно, їм усім було соромно. А ми сміялися... Так... Так! Бо ми були щасливі...

Тепер перед нами постало питання: що ми можемо? Що робити далі?

В одному з чорнобильських сіл, почувши, що ми з Мінська, жінка впала перед нами навколішки: «Врятуйте мою дитину! Заберіть із собою!! Наші лікарі не можуть зрозуміти, що з ним. А він задихається, синіє. Він помирає». (Мовчить).

Я прийшов у лікарню... Хлопчик. Сім років. Рак щитовидної залози. Я хотів його забалакати, почав жартувати. А він відвернувся до стіни: «Тільки не треба розказувати, що я не помру. Я знаю, що помру».

В Академії наук... Здається, там... Мені показали знімок легенів людини, пропалених «гарячими частинками». Легені були схожі на зоряне небо. «Гарячі частинки» — це дрібнесенькі мікроскопічні частинки, які утворилися, коли охоплений полум’ям реактор засипали свинцем та піском. Атоми свинцю, піску й Графіту зліплювалися й від ударів здіймались високо в повітря. Розліталися на великі відстані... На сотні кілометрів... Через дихальні шляхи вони тепер потрапляють в організм людини. Найчастіше гинуть трактористи й шофери — ті, хто оре, їздить путівцями. Будь-який орган, у якому оселяються ці частинки, на знімках «світиться». Сотні дірочок, як у дрібному решеті. Людина вмирає... Згоряє... І якщо людина смертна, то «гарячі частинки» безсмертні. Людина помре й за тисячу років перетвориться на землю, на пил, а «гарячі частинки» житимуть. І цей пил здатен буде знову вбивати... (Мовчить).