Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Першого року відправили за кордон п’ять тисяч дітей, другого — вже десять, третього — п’ятнадцять...
А ви говорили з дітьми про Чорнобиль? Не з дорослими, а з дітьми? У них бувають несподівані міркування. Мені, як філософу, завжди цікаво. Наприклад... Одна дівчинка мені розповідала, як їхній клас послали восени вісімдесят шостого року в поле... на буряки й моркву. Скрізь їм попадалися дохлі миші, і вони сміялись: от вимруть миші, жуки, хробаки, а потім почнуть вимирати зайці, вовки. За ними — ми. Люди помруть останніми. Далі фантазували, яким буде світ без звірят і птахів. Без мишей. Якийсь час житимуть самі люди. Без нікого. Навіть мухи перестануть літати. Їм було по дванадцять-п’ятнадцять років. Так вони уявляли собі майбутнє.
Розмова з іншою дівчинкою... Вона поїхала в піонерський табір і там подружилася з хлопчиком. «Такий хороший хлопчик, — згадувала вона, — весь час ми були разом». А потім його друзі сказали йому, що вона з Чорнобиля — і більше він до неї жодного разу не підійшов. Із цією дівчинкою ми навіть листувалися. «Тепер, коли я думаю про своє майбутнє, — писала вона, — я мрію, що закінчу школу й поїду кудись далеко-далеко, де ніхто не знатиме, звідки я. Там мене хто-небудь покохає. І я все забуду...»
Записуйте, записуйте... Так... Так! Усе зітреться з пам’яти, зникне. Я шкодую, що не записував... Іще одна історія... Приїхали в заражене село. Біля школи діти грають у м’яча. М’яч закотився в клумбу з квітами, діти обступили її, ходять навколо, але дістати м’ячик бояться. Спочатку я навіть не второпав, у чому річ, теоретично знав, але я ж тут не живу, у мене цієї постійної пильности нема, я з нормального світу приїхав. І я ступив до клумби. А діти як закричать: «Не можна! Не можна! Дядю, не можна!» За три роки (а було це в вісімдесят дев’ятому) вони звикли до думки, що не можна сідати на траву, не можна рвати квіти. Не можна залізти на дерево. Коли ми привозили їх за кордон і просили: «Ідіть до лісу, йдіть до річки. Купайтеся, загоряйте», треба було бачити, як боязко вони входили у воду... Як гладили траву... Але потім... Потім... Скільки було щастя! Можна знову пірнати, лежати на піску... Весь час ходили з букетами, плели вінки з польових квітів. Про що я думаю? Про що... Як я тепер розумію... Так, ми можемо їх вивезти, полікувати, але як повернути їм колишній світ? Як їм повернути їхнє минуле? І майбутнє.
Це питання... Нам треба відповісти на питання: хто ми? Без цього нічого не відбудеться й не зміниться. Що для нас життя? І що для нас свобода? Вміємо про свободу тільки мріяти. Могли бути вільними, але не стали. Знову не вдалося. Сімдесят років будували комунізм, тепер будуємо капіталізм. Раніше молилися на Маркса, тепер на долар. Ми загубилися в історії. Коли думаєш про Чорнобиль, то повертаєшся сюди, в цю точку: хто ми? Що зрозуміли про себе? Про свій світ? У наших воєнних музеях, а їх у нас більше, ніж мистецьких, зберігаються старі автомати, багнети, гранати, а на подвір’ї стоять танки й міномети. Школярів водять туди на екскурсії й показують — це війна. Війна ось така... А вона вже інакша... Двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року ми пережили ще одну війну. Вона не скінчилася...
А ми... Хто ми?»
Геннадзь Грушавий,
депутат білоруського Парламенту,
голова фонду «Дітям Чорнобиля»
Монолог про те, що ми нещодавно злізли із дерева й не вигадали такого, щоб воно відразу росло колесом
«Сідайте... Давайте ближче... Але скажу відверто: не люблю журналістів, а вони мене.
— Це ж чому?
— Ви не в курсі? Не встигли ще попередити? Тоді зрозуміло, чому ви тут. У моєму кабінеті. А я — одіозна фігура. Так мене ваша братія журналістська величає. Усі кругом кричать: на цій землі жити не можна. А я кажу — можна. Треба навчитися на ній жити. Мати мужність. Давайте закриємо забруднені території, обгородимо дротом (третину країни!), кинемо й утечемо. Землі в нас ще багато. Ні! З одного боку, наша цивілізація антибіологічна, людина — найлютіший ворог природи, а з другого боку — вона творець. Перетворює світ. Ейфелева вежа, наприклад, чи космічний корабель... Тільки ж прогрес вимагає жертв, і що далі, то більших жертв. Не менших, ніж війна, це тепер зрозуміло. Забруднення повітря, отруєння ґрунту, озонові діри... Клімат землі змінюється. І ми вжахнулись. Але знання саме по собі не може бути провиною чи злочином. Чорнобиль... Хто винен — реактор чи людина? Безумовно — людина, вона його не так обслуговувала, допустилася страхітливих помилок. Сума помилок. Не буду заглиблюватися в технічні подробиці... Але це вже факт... Працювали сотні комісій та експертів. Найбільша техногенна катастрофа в історії людства, збитки фантастичні, матеріальні ще якось можна злічити. А нематеріальні? Чорнобиль ударив по нашій уяві. За нашому майбутньому... Ми злякалися майбутнього... То не треба було злазити з дерева, або ми мусили вигадати щось таке, щоб дерево відразу росло колесом. За кількістю жертв не чорнобильська катастрофа — а автомобіль на першому місці в світі. Чому ніхто не забороняє виробництво автомобілів? Їздити на велосипеді чи на віслючку безпечніше... На возі...