Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Першого року відправили за кордон п’ять тисяч дітей, другого — вже десять, третього — п’ятнадцять...

А ви говорили з дітьми про Чорнобиль? Не з дорослими, а з дітьми? У них бувають несподівані міркування. Мені, як філософу, завжди цікаво. Наприклад... Одна дівчинка мені розповідала, як їхній клас послали восени вісімдесят шостого року в поле... на буряки й моркву. Скрізь їм попадалися дохлі миші, і вони сміялись: от вимруть миші, жуки, хробаки, а потім почнуть вимирати зайці, вовки. За ними — ми. Люди помруть останніми. Далі фантазували, яким буде світ без звірят і птахів. Без мишей. Якийсь час житимуть самі люди. Без нікого. Навіть мухи перестануть літати. Їм було по дванадцять-п’ятнадцять років. Так вони уявляли собі майбутнє.

Розмова з іншою дівчинкою... Вона поїхала в піонерський табір і там подружилася з хлопчиком. «Такий хороший хлопчик, — згадувала вона, — весь час ми були разом». А потім його друзі сказали йому, що вона з Чорнобиля — і більше він до неї жодного разу не підійшов. Із цією дівчинкою ми навіть листувалися. «Тепер, коли я думаю про своє майбутнє, — писала вона, — я мрію, що закінчу школу й поїду кудись далеко-далеко, де ніхто не знатиме, звідки я. Там мене хто-небудь покохає. І я все забуду...»

Записуйте, записуйте... Так... Так! Усе зітреться з пам’яти, зникне. Я шкодую, що не записував... Іще одна історія... Приїхали в заражене село. Біля школи діти грають у м’яча. М’яч закотився в клумбу з квітами, діти обступили її, ходять навколо, але дістати м’ячик бояться. Спочатку я навіть не второпав, у чому річ, теоретично знав, але я ж тут не живу, у мене цієї постійної пильности нема, я з нормального світу приїхав. І я ступив до клумби. А діти як закричать: «Не можна! Не можна! Дядю, не можна!» За три роки (а було це в вісімдесят дев’ятому) вони звикли до думки, що не можна сідати на траву, не можна рвати квіти. Не можна залізти на дерево. Коли ми привозили їх за кордон і просили: «Ідіть до лісу, йдіть до річки. Купайтеся, загоряйте», треба було бачити, як боязко вони входили у воду... Як гладили траву... Але потім... Потім... Скільки було щастя! Можна знову пірнати, лежати на піску... Весь час ходили з букетами, плели вінки з польових квітів. Про що я думаю? Про що... Як я тепер розумію... Так, ми можемо їх вивезти, полікувати, але як повернути їм колишній світ? Як їм повернути їхнє минуле? І майбутнє.