Крига. Частини І–ІІ

… Проте уже в давнину з принципами арістотелівської логіки полемізували. — Запалювалося. — Ми знаємо від Ціцерона про суперечку між Хрісіппом і Діодором щодо правомочности пророцтв авґурів і халдейських ворожбитів. Стоїки були запеклими детерміністами й двозначниками, панно Єлено, omnem enuntiationem aut veram, aut falsam esse. Але й сам Арістотель мав такі моменти сумніву в «Герменевтиці», розглядаючи, наприклад, морську битву, яка може, але не мусить відбутися наступного дня. Потім це нишком було протягнуто крізь середньовічну схоластику, Павло Венецієць у «Logica Magna» вкинув усі оті майбутні морські битви до категорії суджень «невирішуваних», insolubilia. А кільканадцять років тому проблему заново поставив доктор Котарбінський, замість двозначної логіки запропонувавши тризначну логіку.

… Отож, не всі значущі судження є істинними або хибними в момент висловлювання. «Усяка істина вічна, але не всяка істина одвічна». Це означає, панно Єлено, — розігналося уже майже до слововиверження, — що коли якась подія відбувається, то істина про неї усталюється, і все, що ми про неї скажемо, буде істинним чи хибним; але до того часу, поки перебіг цієї події не завершився, твердження про неї не є ні істинними, ні хибними. Такі судження посідають інше логічне значення, власне вони і є «невизначеними». Чи доїдемо ми вчасно до Іркутська? Щó б я зараз про це не сказав, воно не матиме стосунку до істини й омани.

— Чи правильно я зрозуміла: стара логіка має стосуватися тільки минулого, так?

— Більш-менш. Бо в цій точці я розходжуся з Котарбінським. Я не маю такої упевнености. Треба відповісти собі на три запитання:

… Чи закони логіки вшиті в саму реальність — як основа в тканину, ритм у мелодію, барва в світло, — а чи ми сотворили їх як свого роду мову, що служить для розповідання про світ? Чи, отож, вони були б іншими, якби ми інакше говорили, інакше мислили, походили з іншої культури, іншої Історії, іншими тілами брали би участь у світі, іншими чуттями сприймали цей світ? Чи були б вони для нас іншими, якби ми не були людьми? Чи вони, отже, інші для лютих?

… Чи взагалі існує та істина, до якої апелює кожна логіка, істина сама собою, тобто об’єктивна, абсолютна міра слушности всіх суджень, — а чи ми маємо тільки неповні наближення, засновані на тому, щó ми знаємо, щó ми можемо пізнати, будучи такими, якими народилися? Однак якщо немає об’єктивної і абсолютної істини, то ми не маємо права говорити про будь-які наближення до неї: можна бути ближче або далі від конкретного пункту, на відстані, вимірюваній за певною шкалою, — але неможливо наближатися чи віддалятися від місця, що не існує або яке залишається невизначеним у просторі. Або, таким чином, нам дано об’єктивну істину, незалежну від того, хто її пізнає, або взагалі не існує істини й омани в тому сенсі, в якому ми всі послуговуємося цими словами.