Крига. Частини І–ІІ

Цей її тон… Або вона виховувала молодших братів, або й справді працювала гувернанткою. Проте гувернантки радше не їздять першим класом Транссибу.

— Це не смішно. — Вдарилося головою у шибу, раз, другий, міцніше. — Панна знайшла собі розвагу на час поїздки, а мене…

— Як ви можете! То я журюся і мало посміховисько тут зі себе не роблю, щоб вас на світ витягти, спонукана християнським милосердям… — але вона вже знову посміхнулася, уже бісик стрибав у її зіницях і в тремтячому куточку уст —…а ви смієте такі речі казати!

Вона явно очікувала відповіді також у подібному грайливому тоні — вона б тоді розсміялася вголос, передчувалося, який пошесний її сміх, йому годі опиратися; тож розсміялася б уголос, а потім усе би поточилося чітко наміченою колією — до більшої природности, щирости, більшої відвертости. Так люди знайомляться, так вони перетворюються із незнайомих на знайомих, із такого матеріалу найпростіше збудувати міст, що поєднує береги чужорідних світів. А панна Єлена є інженером, дуже досвідченим у спорудженні мостів між людьми, це було очевидно від першої зустрічі, кілька фраз, квапливо кинутих у вузькому проході, — й уже жарти, вже щиросердні шпильки. Те, що вона землячка, — не має великого значення. Властиво, не має також великого значення, що вона каже і якою мовою. Розсміється — цього досить. Якби її зустрілося на батьківщині, на вулиці в Варшаві, звісно, це не могло би відбутися так само швидко й просто, але це ж Транссибірський експрес, подорож, магічний час, години, наче дні, дні, мов місяці. Розсміється.

Ні. Повернулося обличчям до шиби. Може, піде собі. Тиша затягувалася, тиша, тобто гіпнотичний галас потягу, тук-тук-тук-ТУК. Дивилося на прозоре відображення панни Єлени в вікні, зависле на тлі лісистих пагорбів і дощових хмар; воно пропливало краєвидом, як відблиск на поверхні води, блідий привид блідого дівчати. Чорний завиток, що вислизнув із зачіски, вона застромила за вушко, підносячи до обличчя руку в хмарці білого мережива, навіть цей жест містив запрошення до розмови. Коли Єлена повертала голову, на оксамитці миготіла темно-червона зірочка — рубін? У сріблі невеликих сережок блищали чорні перли. Риси її обличчя накладалися на далекі спогади про — кузинку? Дочку сусідів із Вільківки? Занадто великі очі, занадто гострий ніс, врода, народжена з недосконалости, чорно-білий макіяж ще її підкреслює, важко відірвати погляд, важко забути.

Вона роззиралася по купе, шукаючи виходу для нетерплячої енерґії, приводу, щоб розрядити ситуацію. Єлена зупинила погляд на розкиданих по столі паперах.

— Що то за шифри?

Підхопилося-підскочилося до секретера.

— А-а, ні, — засміялося, збираючи машинописи й рукописи до портфеля, — ніякі то не шифри; от, забава в математичну логіку.

— Так?

Глипнулося підозріло.

— Панна вважає математику цікавою?

Вона зробила ображену міну.