Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Саме про те свідчить чергова пропозиція кегебіста Путіна полякам розділити сучасну Україну по Дніпру. Та поляки, навчені минулим досвідом, добре розуміють, що Москва на цьому не зупиниться — наступними будуть вони. Москва уже ділила Польщу не один раз. Пам’ятаймо такі факти.
Як пишуть ті ж львівські історики: «Згідно із домовленостями 1350 року (після польсько-угорського загарбання Галичини та Волині. — В.Б.), польський трон зайняв угорський король Людовик І Великий» [53, с. 28].
Так, відповідно до римського сценарію, було узаконено приєднання до Польсько-Угорської держави Галичини зі Львовом через повернення до шлюбу князя Лева Даниловича з угорською княжною Констанцією. 1377 року поляки разом з угорцями та тевтонцями захопили наші Белз і Холм та привласнили собі. Зазначимо: то була спланована акція — не дати Великому князю Дмитрові Юрійовичу можливість посадити на трон Холмщини, після загибелі Холмського князя Данила (1376 рік), законного володаря.
А далі до влади у Польському королівстві прийшли Ядвіга та Ягайло. Послухаємо:
«Ядвіга (1384–1399). Після смерті Людовика польська шляхта виступила за отримання свого власного монарха, не пов’язаного з угорським престолом» [53, с. 28].
Так у Польщі 1384 року з’явилася королева Ядвіга, а згодом польська католицька верхівка видала її заміж («з певними застереженнями») за литовського князя Ягайла, який мав вихрестити у католицьку віру весь свій народ, своїх братів і, звичайно, вихреститися сам та ще й повернути «від Угорщини до Польщі Галичину зі Львовом».
Руські (українські) князі, як і династія Галицьких, були заскочені тими подіями несподівано. Бо 4 серпня 1383 року помер Великий руський (український) князь Дмитро Юрійович, а згідно із законами тих часів, Великокнязівський рід мав витримати річну жалобу (траур). (За Чингісханом офіційна жалоба тривала два роки. Він помер 25 липня 1227 року, а його син Угедей зайняв посаду Великого хана імперії тільки влітку 1229-го). За законами Литви та Польщі — земельні володіння Великого руського князя міг закріпити тільки Великий князь та король (королева). А позаяк між синами Великого князя Дмитра та синами його старшого сина Данила точилася свара за великокнязівські володіння, то, зрозуміло, що втрутилися Ягайло і Ядвіга, які й закріпили титул Великого руського (українського) князя та руські землі за князем Федором Галицьким (Острозьким). Можливо, то був вибір усього князівського роду, а можливо, князь Федір Галицький найбільш лояльно ставився до Польщі та Литви. Що зайвий раз підтверджує наш виклад подій.
Спадок князя міг отримати будь-хто із спадкоємців давнього роду. Отак ми й дослідили, як у Великокнязівському роді Галицьких (Острозьких) Великим князем став Федір Галицький (Острозький).
Хотів би ще раз зазначити: ми не маємо права писати українську історію, спираючись тільки на російські та польські імперські джерела. До кожного з таких джерел слід ставитися обережно і критично. Для викладу та аналізу давніх подій треба залучати нові джерела — європейські, українські, арабські, перські, візантійські тощо. І якщо в результаті такого залучення нам доведеться міняти саму канву викладу історичних подій, цього боятися не слід. Треба пам’ятати, що російські та польські державні платні історики свідомо фальшували і паплюжили полотно української історичної науки.
Мій виклад українських історичних подій враховує насамперед нові європейські джерела, такі як:
1. Псалтир, «порівняно недавно (знайдений. — В.Б.) у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі, де йдеться про руського князя Дмитра», який помер 4 серпня 1383 р., за свідченням переписувача Псалтиря, священика луцької церкви Івана. Звернімо увагу: ні священик (піп) Іван, ні італійські колекціонери не були зацікавлені у фальшуванні давніх подій. Це, мені здається, ні в кого не викликає сумніву. І хоча українські історики в цьому випадку посилаються на литовського князя Любарта Гедиміновича, мовляв, у хрещенні він мав хресне ім’я Дмитро, та князів у ті часи не величали за хресним іменем. Це — аксіома. Священик Іван писав про руського князя Дмитра, а не про литовця Любарта.
2. «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі», написана іспанцем 1304 року народження. Тобто іспанець, вірогідніше за все, мандрував по Європі та вів свої записи у 1330–1349 роках, коли йому було 26–45 літ. До 1323 року він ще був молодим, а після 1349-го, згідно із викладом подій українськими істориками, Львів та Галичину завоював польський король Казимир III, тому самостійного «королівства Львів» існувати не могло. Послухаємо іспанського монаха за «Книгою знань…»: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг (ми називаємо Львівське королівство Галицько-Волинським князівством. — В.Б.), у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів (Галицько-Волинське князівство. — В.Б.) межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].