Тронка

Закохалось хлоп'я? Чи щось інше розбурхало уяву?

Вона знає, Віталій просто закоханий в капітана Дорошенка, для нього він людина-взірець, коли він приїздить, то у Віталика з хлопцями тільки й розмов, що про далекі рейси, про пасати та про мусони… Його аж подив бере, що мати до цього ставиться спокійніше: “Як ти можеш, мамо? Перед тобою ж єдина на весь радгосп людина, що перетинала екватор, бачила сузір'я Південного Хреста!”

Віталик з капітаном у давній дружбі. Лукія пригадує, як в один із своїх приїздів капітан привіз Віталикові для забави мавпеня - було з ним клопоту… Маленьке, потішне, воно принесло з джунглів у радгосп свій гарячий південний темперамент, жвавість та спритність виявило таку, що не знали, куди з ним подітись. Гасає, стрибає, як потерча, все, що попадеться під руку, шпурляє. Фікуси поламало, миски побило, фіранки подерло. Дроти та антени - це для нього мов ліани в джунглях, з кутка як плигоне і на шнур електричний вчепиться, гойдається і ніби сміється своїм пустощам. Йому весело, а господиням до сліз, бо вже воно пішло від хати до хати і так дійшло аж до радгоспних майстерень, де потрапило до міцних робочих рук діда Смика. Зарослий, задимлений, задичавлений, він цупко тримав його в руках, довго й пильно розглядав цього далекого свого пращура.

- Невже ж оце і я колись таким був? - дивувався дід Смик.- Невже і я від такого походжу?

- Від такого, від такого,- жартували в майстерні.- Тільки загордилися, діду, цураєтесь… А воно впізнало, родичається.

- Що ж ти думаєш про нас, макако? - допитувався дід Смик, уважно дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши, зірко й уважно дивилось на нього.

На зиму забрали його в школу, в куточок живої природи, тільки недовго прожило мавпеня там: якось вночі вискочило з помешкання, і вранці знайшли його на винограднику замерзлим.

- Друзі! Не треба смутку,- трохи манірно вигукнула вчителька англійської, що зовні мало чим і різнилась від випускниць.- Давайте краще голосно помріємо про ваше майбутнє.

- Про це краще голосно помовчати,- підійшовши до гурту, кинув Гриня Мамайчук.- Мрійників у нас і так - не розминешся… Ах, на цілину! Ах, на новобудову! Все життя буду в клубі з своїм милим дуети співати! А минає кілька років, ти вже її в клуб не докличешся, куди там їй в клуб: “Троє дітей, коза, ще й строїмось!…”

- А по-моєму, працювати й веселитись - це ніколи не набридне,- з певністю каже Тоня і, підхопившись, гукає через голови до директора школи: - Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволяєте танці?

- Ви тепер люди суверенні…

Пари одна за одною закружляли в танці… А на другім кінці столу дедалі гучніше розлягається пісня: щойно співали чабани, а зараз співає подружжя Осадчих - Кузьмині батьки. Він бульдозерист із каналу, а вона доярка, і хоч зайняті обоє, але жодної гулянки без них не обходиться, жоден веселий вечір не мине, щоб вони не сіли отак удвох і не затягли дуетом… Сім'я в них велика, але живуть дружно і якось ніби легко, від молодості й до сивини ведуть життя, як пісню, в два голоси - злагоджено, рівно. Так зіспівались, що всі переливи його хрипкуватого голосу Осадчиха уже знає наперед, підхоплює їх точно, де треба, і Лукію, що дослухається до них, аж смутком щемливим обвіває, боляче стає на душі, що сама вона зараз не веде отак пісню з кимось у парі. “А чумаки йшли, чаєнят знайшли, чаєчку зігнали, чаєнят забрали”. Пісня журлива, за серце хапає, а обличчя тих, що співають, зовсім не сумні, на устах у молодиці навіть блукає невідповідна до пісні усмішка. Осадча й Лукію заохочує: