Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
Розігнувши зомлілий поперек, Яцуба озирає своє володіння. В цей час собака, здоровезна його вівчарка, кидається до хвіртки і, ставши на задні лапи, визирає на вулицю через паркан. Це явна ознака, що за парканом хтось є.
- Ліно! - чути звідти дівочий голос. Ліна ніби ждала цього: відірвавшись від квітів, майнула бігцем до паркана, схопила собаку за нашийник, відкинула вбік.
- Заходь, заходь, він не займе,- каже вона до тієї добре знайомої пружинистої, смаглявої особи, що з'являється на подвір'ї з палицею в руці, з рюкзаком за плечима. Тоня Горпищенко завітала. Рюкзак, палиця, дорожні сині шаровари… Спорядилася в путь, чи що?
- Попрощатись зайшла, вирушаю в рейс,- весело дзвенить вона до Ліни, а помітивши між виноградними шпалерами майорову чалму над литою бронзою спини, задирливо кидає й туди: - Здрастуйте? Коли вже ви свого собаку в міліцію здасте?
- Він і мені потрібний,- глухо відгукується майор.
- Там хоч злодюгу якогось піймав би.
- Хай виховають собі. І майор знову налягає на сапу. Ліна в тихому захваті оглядає Тоню в її дорожньому спорядженні.
- Ти таки зважилась?
- А що? Літо пробуду в піонертаборі, помуштрую дітлашню, накупаюся в морі досхочу…
- А тоді?
- Вернуся в радгосп та організую дівчачу чабанську бригаду! - сміється Тоня.- З самих тільки тих, що по конкурсу в інститути не пройдуть… Ми тоді декому носа втремо… Є ж он в радгоспі “Приморський” така бригада, з самих тільки жінок-чабанок. Старша чабанка їхня навіть у Москву на Виставку їздила, а я що ж, не змогла б? По сто двадцять ягнят не дала б на сотню вівцематок, чорти вашій матері? - Дівчина аж ногою притупнула і, з сміхом вислизнувши з-під рюкзака, кидає його на майорський ослін.- Потомствена ж я чабанка!
Ліна жвавішає біля подруги, веселішає, наче якісь біотоки б'ють на неї від Тоні, наче саму силу життя випромінюють оці повні грайва та блиску очі і личко лукаве, розрум'яніле, персиково-туге… Просто позаздрити можна Тоні - з усього вона вміє черпнути радощів, життя для неї сповнене гармонії, на кожному кроці жде її щастя. І чи не оця життєрадісна безжурність найбільше й надає їй такої краси, сонячності?
- Ой, як твої гладіолуси розпустилися! Тоня вже біля квітів, над кожною квіткою нахиляється, над кожною ойкає від захоплення.
- Ой, ця яка! А ця! А ось яка ніжно-ніжно рожева! Як небо при сході сонця! Зоря вранішня… Тільки ще ніжніша.
- А ця, перлисто-рожева? - тамує гордість Ліна.- Мені вона чомусь найбільше подобається… “Аріоза” зветься цей сорт. Сніг і вранішня зоря… Хоча й це не точно. Такі тонкі барви, мабуть, тільки музикою можна передати…
- А це що за козак? - Тоня вже нагнулась над іншою квіткою, рубіново-червоною.
- Ти вгадала, козак і є: “Степан Разін”… А це “Касвалон”. Білий - це “Зоя”… А це “Синьйорита”,- торкає Ліна рукою яскраве, оранжево-абрикосове суцвіття.
А Тоня нишпорить оком все далі по грядці, маленькі, смагляві, в якихось роздряпинках руки її так і шурхають між стеблами та суцвіттями, які взиркуються в тугі нерозквітлі бутони, що випинаються на вершечках.
- Стільки сортів… Це ж кожен треба було комусь вивести…- на мить задумалась Тоня.
Ліна, підпушуючи кущик дитячими грабликами, посміхнулась:
- Є теорія, що квіти занесені до нас з інших планет. Що колись на землі були тільки папоротники.
- Не забивай собі голову, Ліно, різними вигадками. Де це ті планети, щоб з них такі квіти до нас долетіли? Люди, люди самі все вивели…
- І в той же час є люди, Тоню, що вік живуть і ніколи не бачать такого,- відповіла стримано Ліна.- Це ж квіти сонця, не всюди їх викохаєш. Я вже думала: якби хоч кілька сортів на північ… Бо я ж і сама, доки була на півночі, просто не догадувалась, що є на світі така краса.