Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
- Здається, довгий час ти мав справу з кишеньковими злодіями,- глянула на Яцубу Лукія,- але ж сам по кишенях лазити не навчився?
Голосний регіт, що пролунав після цього, не збив Яцубу з пантелику, він переждав, міцно стиснувши губи, і, певно, збирався ще говорити, але донька через стіл подивилась на нього досадливе й благально:
- Годі вже, годі!…
І поморщилась, як від болю.
Тільки після цього Яцуба сів.
Ліна, похнюпившись, думала про батька, про його оцю розповідь, яку вона чула не вперше. Хоч вона знала, що все це чистісінька правда - батько її дійсно був колись батрацьким вожаком під час страйку, ходив пікетником з червоною пов'язкою, охороняючи плантації, де незібраний виноград на корені перестигав, лопався і гинув, знала, що батько заслуги свої може перед будь-ким засвідчити документально, проте зараз, слухаючи його, вона весь час не могла звільнитися від почуття прикрої, не до кінця усвідомленої дражливості. В усіх цих батькових повчаннях їй чулося щось таке, що внутрішньо раз у раз коробило її. “Вірю, вірю твоїм заслугам,- хотілося їй сказати,- але якщо ти був таким борцем тоді, то як же ти міг згодом усе це розгубити, забути, як міг примиритися із тим злом, що оточувало тебе, а часом і залучало в свої співучасники?”
Вона знає, як самозречно батько любить її. Він і сюди, на степовий південь, переїхав головним чином тому, що вона часто хворіла і він хотів добути для неї сухого повітря, сонця, запашного літа… Все це він їй дав, все вона має, вона стала фізично здоровою і школу закінчила ось із медаллю, опанувавши програмні науки, але всім єством вона прагне осягнути ще одну науку, може, найглибшу,- науку про те, як жити людині, як жити так, щоб ніколи не гризло тебе сумління, щоб не було соромно за тебе твоїм дітям… Хіба ж це нормально, що Ліні раз у раз стає соромно за батька, її дратує ота його впевненість у власній безгрішності, намагання всіх на свій лад перевиховувати, регламентувати, кожному нав'язувати власні свої уявлення, звички, смаки.
Піймавши підозрілу посмішку на обличчі котрогось із хлопців, він уже сікається:
- Ти не либся, мілейший, не либся, слухай, коли старші говорять…
І знов апелює до капітана:
- Над усім підсміюються, все критикують! Шмаркач, а вже наводить критику, вимагає демократії без берегів… Густо розвелося вас таких! - дедалі дужче кричить батько, і Ліна змушена зауважити йому:
- Не кричи.
- А я не кричу! Це в мене голос такий! Але вона повторює з притиском:
- Не кричи.
І в інтонації її голосу є щось таке, що змушує батька примовкнути, він з подивом впивається в неї темними вістрями очей. Вона не відводить погляду, і він читає у виразі її піднятого обличчя, в кристалах очей щось схоже на непокору і не може до пуття збагнути - звідки це? Сьогодні він просто не впізнає її. Невже це атестат зрілості надав їй зухвальства? Робить зауваження, п'є вино, з незалежним виглядом цідить оту молоду каламуть, що їй підливають хлопці-сусіди. Ось так враз, в один вечір вона мовби стала повнолітня, і майор почуває, що пронизливо-доскіпливий погляд її починає тривожити його, щось викликає із сховів його життя, про щось нагадує, заводить слідство тому, про що він волів би назавжди безповоротно забути.
А на другім кінці столу, де чабани, гомін помітно дужчає, чабани стають дедалі кошлатіші, до них туди вже й Пахом Хрисантович перекочував і більшість учителів та членів батьківського комітету.
- В хурду його! В хурду! - чується звідти голосне, чабанське, і вчителька англійської мови - біленьке, мов кача, створіння - злякано озирається, аж мусив Грицько Штереверя пояснити їй, що то зовсім не лайка, то просто отара така, в яку при відборі викидають найгірших овець, хворих та скалічених.
Батько Тонин в тім товаристві найкошлатіший, він до молодого Мамайчука раз у раз сікається гоноровито:
- А хіба ж не радується душа, коли острижеш барана, а на ньому руно!… Таке руно, що розкинеш - і на весь сарай!
З блаженною торопленістю слухає цей гомін Стасикова мати-переселенка, вона ще не зовсім обвиклася в цих краях, сидить серед тутешніх людей незрушно-святкова у своєму яскраво вишиваному вбранні і тільки раз у раз щасливо, як на сонце, позиркує на сина.
А Тоня вже через стіл грає своїми карими до капітана Дорошенка:
- Скажіть, ви на острові Паски були?
- Не Паски, а Пасхи,- ледве чутно поправляє її Віталій.
- Не має значення,- голосно заперечує Тоня.- Це ж там всі люди голі ходять?
Капітан сміється, а Ліна Яцуба, не зводячи з нього серйозних очей, ставить йому своє запитання, що давно вже, видно, мучить її: