Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
- Співайте й ви.
Та Лукії сьогодні чогось не співається, їй просто хочеться отак сидіти поряд з капітаном, слухати його тиху мову, відчувати тонкий запах парфумів, що йде від нього,- чи, може, це запах океану?
- Така пісня… Така пісня… - схвильовано каже капітан.- Яку це душу треба мати, щоб скласти її…
Аж чорні від смаги люди ідуть степами, полиневим шляхом чумацьким, воли ревуть непоєні, і припаси кінчаються… Гніздечко знайшли, зруйнували, а потім самі ж і пошкодували за свій вчинок, і з жалю пісню про цей випадок склали, створили на безвік…
Осадчі заспівують уже нової, молодь танцює, Тоня, випнувши груди, розвіваючи накрохмаленим платтям, білим, як піна морська, літає у вальсі… Партнером її - молодий вчитель фізкультури, в нього вигляд кислий, нудьгарський, на голові ціла купа важкого гофрованого чуба, під носом вусики, ті вусики, мабуть, подобаються Тоні, бо протанцювала раз, починає з тим самим і вдруге… Від погляду Лукії Назарівни не приховалось, що син її, притулившись під деревом, стоїть якось сиротливо, не танцює, і усмішечки його стають все кривіші, якось жалібно кривлять хлоп'ячі губенята… Лукія ладна була хтозна-що зробити зараз тому дівчиськові, що так зловживає почуттям її сина, ранить його своїми витівками. І це ж тільки починається, а що буде потім?
З усіх дівчат за столом зосталася сидіти тільки Ліна, вона чомусь не пішла до танцю, сидить і незмигно дивиться на капітана, який саме про щось перемовляється з Лукією. Та ось, безцеремонне відтиснувши Лукію, з стільцем до капітана підсідає Яцуба.
- Так що ж, Іване, і ти у відставку? Давай, давай, удвох нам буде веселіше.- Обличчя майора пойняте жовтизною, а сивий їжак стриженої під бокс голови надає йому якоїсь колючості.- Хоч зійдемось коли та молодість згадаємо… Пригадуєш, як куркульню брали за барки, як до церкви у страсну ніч з барабанами ходили?
- Щось не пригадую,- заперечив Дорошенко, бо й справді це таки без його участі було.
- Ні, це ти забув! - енергійно наполягав на своєму Яцуба.- За давністю літ забув… В тебе було своє, в мене своє. Не розказуватиму конкретно, де я служив, поштова скринька - та й усе! Одне скажу: мене боялись. Скільки людей мене боялось, Іване, та яких людей! Професори були, академіки, діячі з дореволюційним партстажем…
Яцуба ненароком стрівся очима з донькою і враз на півслові осікся.
Весь вигляд її, осудливо-гнівний вираз очей ніби говорив: “Чим ти похваляєшся? Боялись тебе? А яка в цьому честь? Зате я ось тебе ніскілечки не боюсь! І ніколи вже не боятимусь!” Ніби в знак протесту, вона встає з-за столу і, висока, стебеляста, в своєму чудовому білому платті, підходить до капітана:
- Чи можна вас запросити до танцю? Капітан чемно підводиться, і вже вони йдуть у коло, Ліна спокійно-величаво кладе йому руку на плече, а батько сидить, як громом, вражений її вчинком. “Танцюю з ким хочу, танцюю що хочу! - наче виказує вона, кружляючи в танці.- І ти мені вже нічого не заборониш, розпоряджаюсь собою в усьому сама!”
Гурт хлопців підійшов до столу, вони виціджують із графинів густу виноградну каламуть, і Кузьма Осадчий, той плечистий здоровань, поглядаючи у бік майора, не втримується знову від дотепу:
- Я на нього дивлюсь, а він на мене смотре! І хлопці щиро сміються, тільки Віталикові, здається, не до сміху, бо Тоня все ще літає у вальсі із своїм фізкультурником, літає найбуйніше, збуджено грає очима до партнера, пускає бісики так, що Віталик вже, видно, не може на неї дивитись,- Лукія бачить, як він вихнув кудись убік, зник у кущах.
А вона, та безсоромниця, після танцю, обвіваючись газовою хустинкою, ще й до хлопців підійшла, запитала, ставши наввипинки:
- Де ж це Віталик? Хм!…
- Вчорашнім днем клянемося: тільки що був тут,- жартує Грицько Штереверя і сам бере Тоню до танцю, тільки з ним дівчина танцює без того натхнення, що досі, чимось занепокоєний погляд її блукає по натовпу, і після танцю вона одразу теж кудись зникає.