Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
- Розкажіть, як ви жили? Чи були ви щасливі?
Капітан деякий час сидить мовчки, обличчя його хмарніє. Як він жив? Чи був він щасливий? Не так просто, видно, на це відповісти. Чекаючи його слова, старшокласники уважно дивляться на нього. Для них капітан Дорошенко - людина завидної долі, їм подобається його незвичайний фах, і манера триматись, і делікатність, і зовнішня підтягнутість, якась свіжість, що нею так і віє від нього. Хоч скроні вже срібляться, а з виду капітан ще моложавий, має здоровий колір обличчя, особливо якщо прийняти за ознаку здоров'я і отой, від високого тиску, палаючий рум'янець… В очах задума і розум…
- На долю не скаржусь,- мовив ніби сам до себе капітан.- Був і щасливий. Дружба була. Знаєте, яка у моряків дружба міцна?
На морському кітелі, що облягає могутні плечі Дорошенка,- якір, ланцюг і секстан. Хлопцям просто очі вбирає той значок, та славетна моряцька трійця. Ланцюг і якір - сіро-сталеві, секстан - золотий. Подейкують, що йому теж відставка. Невже відплавав своє, невже тепер припорошуватимуть степові вітри той золотий секстан, і ланцюг, і якір?
Хлопців розбирає цікавість:
- Розкажіть про плавання… Як ви капітаном стали?
Дорошенко, всміхнувшись, задумливо починає, мовби про когось стороннього, розказувати їм про якогось смішного парубійка-селюка, що з торбинкою за плечима, у свитці чабанській прийшов колись із степів у Лиманське з мрією… побачити океан. Весь час оповідач трохи сумовито підсміюється над тим парубійком, однак усі почувають, що це він розповідає про себе. Адже саме в їхньому віці пішов він звідси у своє життєве плавання, саме таким парубійком - у свитці, з торбою - подався на зорі юності в Лиманське.
Мріялись хлопцеві паруси до неба, пальми ще не відкритих архіпелагів, а мусив каструльником найнятись до збур'ївського дядька-капітана…
І, поринаючи в спогади, Дорошенко пояснює, хто вони були, ці “дядьки-капітани”, бо мало хто знає, мовляв, тепер, що “дядько-капітан” - це колись був характерний тип тутешнього морехідця - вихідця із Олешок, чи із Збур'ївки, чи з інших берегових сіл дніпровського гирла. На всьому Чорному морі до дядьків-капітанів ставлення було насмішкувато-лагідне, веселе, їх здалеку впізнавали в портах:
- А, збур'ївський! - і вже веселішають обличчя. Безліч різних приповідок ходило про них по Чорномор'ю, звеселяючи моряцькі компанії на своїх берегах і в тавернах чужих, далеких міст. Ось він випливає з олешківських комишів, цей їхній вусатий Одіссей…
- Дядьку-капітане! - гукає хтось з берега.- З середою вас!
- Га?
- З се-ре-до-ю!
- Га? (Далеко, не чути за вітром).
- З се-ре-до-о-о…
Той нарешті стопорить машину (коли машина є) чи згортає парус, коли йде під парусом, і правує до берега ближче.
- Що ти гукав?
- З середою, кажу, вас…
- А тонув би ти, шибенику… Та ще сьогодні й четвер…
І знов пливе собі далі.
В такого дядька-капітана мав, звісно, бути і юнга, тобто хлопчик на дубку чи на байді (так звалось його суденце).
- Ану, стрибай, Ванько, зміряй глибину… Стрибнеш, зміряєш:
- До пупа!
- Бач, вірно… І в мене на морській карті так указано…
Крутуваті, кугутуваті були ці дядьки-капітани, і хоч без великої освіти, але в кашу собі наплювати не давали, були високої думки про своє морехідницьке вміння, дорожили звичаями давнини, вважали, що походять від запорізьких козаків і що Збур'ївка їхня виникла якраз там, куди “з бурі”, з відкритого моря заходили перечекати негоду запорожці на своїх невловимих, обшитих комишами чайках…
Прислів'ям серед них стало: “Ми, збур'ївчани, як англічани, тільки мова не та”.
Жарти жартами, але запитайте десь аж на краю світу моряка-чорноморця - звідки він? І найчастіше він буде збур'ївський або олешківський, з покоління в покоління поповнюють вони Чорноморський флот капітанами, матросами, а дніпровський лиман лоцманами, а в наш час дають героїв-підводників і відважних китобоїв. Тоді, в двадцяті роки, до айсбергів Антарктики звідси ще не ходили, зате це ж вони, степові мореходи, проклали тоді своїми дубками так звану “Золоту лінію” від Олешок до Одеси, лінію, по якій горами пливли щоліта в чорноморську столицю дари українських степів - рябі та туманисті кавуни - від них ціла гавань в Одеськім порту так і звалась Кавунною…
І ось з тієї кавунної та динячої “Золотої лінії” і вийшов юнак Дорошенко у широкий світ. В найдальших гаванях світу вже знають його в обличчя, і, коли прибуває, тамтешні називають його жартома “Іван з України”.
Для нього нема вже на планеті екзотики, і коли він, розмовляючи, говорить “Кейптаун” або “Пірей”, то це звучить в його устах так само звично, як Лиманське або яка-небудь степова Іванівка.