Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
«Вони знають, що ви тут». Чому ж не спитати! І ще ці порожні дерева — вони не бачили їх по дорозі сюди. Не може людина пройти повз порожні дерева й не помітити їх! Він завжди знав, що довіряти русалкам не можна. А це ж означає й те, що їм не можна вірити.
І тут із правого боку до нього донісся ледь чутний перестук. Його ні з чим не можна переплутати. Це справді порожні дерева.
Лисий давно не був у цих місцях — мабуть, із зими. Але він тому й не ходив сюди, що знав цей берег дуже добре — кожен куток, кожен кущ, кожен хвощ. Тут не було й натяку на порожні дерева. Хіба може таке статися, що дерево за півроку всихає й перетворюється на порожнє? Виходить, русалка не збрехала. Отже, Марічка справді в небезпеці. І Леля! І Василько. І він сам. Не кажучи вже про Глину.
Наближатися до порожніх дерев не можна. Чому, ніхто не знає. Але всі знають, що то смертельна небезпека. Колись — іще до народження Лисого — в їхньому селі жив чоловік, якого називали Безголовим. Ні, голова у нього була, але дуже маленька. Так і прозвали від народження. Казали люди, він не був дурним. Навпаки. Тільки це дуже рідко виявлялося. Здебільшого Безголовий говорив якісь дивні слова й чинив дивні вчинки. Розповідали, наприклад, що він дуже довго намагався зловити їдючу жабу. Кожен знає, що це безнадійна затія, і Безголовий знав. Коли його питали, навіщо йому жаба, він пояснював щось таке, чого ніхто не міг уторопати. Ніби він хоче її перевиховати. Так ніби це людська дитина чи цуценя. Нічого з того не вийшло, звичайно. Не вдалося йому зловити їдючу жабу. Як він при цьому вижив — так і лишилося загадкою.
А потім він вирішив піти до порожніх дерев. Казав, хоче зрозуміти, чим вони небезпечні. Скільки намагалися його відмовити, але марно — таки пішов. І більше ніхто його не бачив. Ходив він завжди один, тож так нікому й не відомо, що з ним сталося. А більше таких спроб жоден односелець і не робив. Хіба ж немає чим займатися, щоб іще й за безнадійну й безкорисну роботу братися? Усім відомо, що порожні дерева небезпечні й що наближатися до них не можна. Яка різниця — пожирають вони людину чи рвуть на шматки?
— Сліпа пожежа, — тихо промовив Лисий.
— Де?! — Леля завмерла на місці.
— Не де, а що, — відповів Лисий. — Сліпа пожежа створює порожні дерева.
— Чому ти так вирішив?
— Тому що я тут бував сто разів. І ніяких порожніх дерев не було. А зараз вони з’явилися. «Відгородили нас», — як каже твоя русалка. Звідки ще вони могли взятися?
— От дурепа! — Леля вдарила себе кулаком по лобі. — Чому я не спитала, хто вони!?
— Розхвилювалася за Марічку, то й не спитала, — спробував заспокоїти її Лисий.
— Дурна, тому й не спитала, — дівчинка була в розпачі. — Якщо вони можуть керувати не тільки вовкулаками, а й сліпими пожежами, якщо в твоєму… в нашому селі є люди, які їм служать… Ми мусимо хоча б знати, хто вони. Де вони. Які вони. І що їм треба.
— Убити нас, от що їм треба, ми це знаємо, і цього знання зараз достатньо, — твердо промовив Лисий. — Думати будемо потім. Зараз треба тікати. Рятуватися…
Леля знову хотіла щось заперечити, але він не дав їй перебити себе й закінчив:
— І рятувати Марічку, якщо їй справді саме зараз загрожує небезпека.
З цим Леля сперечатися не могла.
Як зіпсувати власну пастку?
Вухань, бувало, ображався на Петруся. Але не сперечався з ним. Це завжди відбувалося майже однаково. Працюють вони, скажімо, над черговою пасткою. І впираються в те, що зробити так, як раніше задумали, неможливо. Тобто треба щось поприміряти, переробити, перелаштувати. Вухань береться за це діло, а Петрусь раптом пропадає. Власне, він нікуди не дівається — осьдечки, поруч. Однак розмовляти з ним, а тим більше — щось разом робити, неможливо. Очі підведе, наче муху над головою видивляється, губи кусає собі й мовчить. І Вухань уже знає, що краще його в ці хвилини не чіпати. Безглуздо.