Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Але все одно він ображався. І не через те, що малий не відповідав на його запитання. А з іншої причини. З такого задуманого мовчання Петрусь завжди виходив миттю, бурхливо. Він кидався щось робити, щось майструвати, щось переробляти. І отут якраз крилася образа. Бо завжди він брався до чогось, що, на перший погляд, ніяк не було пов’язане з тим ділом, яким вони раніше займалися. Більше того, Петрусь потім надовго втрачав інтерес до проблеми, що зупинила їхню роботу, весь захоплений новою справою.
— Чого б ото не подумати про той… те, що треба? — пробував перевиховати малого й спрямувати його в потрібне русло Вухань.
— А хіба це не треба? — дивувався Петрусь.
— Так хіба ж я той… — втрачав переконливість у голосі Вухань. — Я ж нічого.
На тому виховання й закінчувалося.
Цього разу вони нібито все добре розрахували, нічого не повинно було завадити. Дуже проста конструкція. В траві зашморг, під ним замаскована невеличка ямка. Якщо стати в ямку, там ламається маленька гілочка, від цього розпрямляється висока береза неподалік, зашморг хапає нещасного за ногу й піднімає його над землею головою вниз.
Конструкція проста, але працювати не хотіла. Власне, вона працювала, однак дуже повільно. Гілочка ламалася, а потім жертва встигала зробити ще один крок, перш ніж береза розпрямлялася. Словом, ворог уже був далеко, а за його спиною в небо злітала мотузка.
Петрусь подумав і сказав, що це відбувається через те, що мотузки сховані в землі. Якщо ж їх у землю не ховати, то вовкулаки їх винюхають. Але можна, сказав він, спробувати використати це вповільнення.
І все. Вухань зрозумів, що цю справу йому доведеться самому доводити до кінця. Хлопчик пропав. Вухань двічі погукав його, один раз спитав, що робити, а потім сам заходився вирішувати проблему. Петрусь сидів під деревом, звівши очі на рясне листя над головою, і кусав собі губи.
Усе йшло чітко, коли вони випробовували пастку, не прикопуючи мотузку — коли вона лежала поверх трави. Отже, уповільнення відбувалося через те, що мотузку затримувала земля. От якби вона той… не затримувала, думав Вухань, тоді все було б той… Значить, треба зробити так, щоб вона не той… Він думав повільно й бурмотів усе, що думав, собі під ніс.
— Мотузка мусить рухатися той… вільно — навіть коли вона під землею. Бо інакше що ж… Отож…
Вухань залишив Петруся під деревом і пішов до ближнього березняку. За півгодини повернувся з оберемком березової кори. Розкопав рівчачок, у якому лежала мотузка, потім ретельно загорнув її в кору вздовж усього рівчака. Після цього знову прикопав, поклав зверху дерен, обдивився, щоб було непомітно, підправив де треба.
— Тепер вона вже не повинна той… Бо чого ж їй тепер..? Не повинна, ні.
Він знову вклав на місце в ямку зашморг, розрівняв його і, крикнувши Петрусеві: «Дивись!», — обережно поставив ногу в ямку.
Тієї ж миті його сильно смикнуло за ногу, він боляче впав на спину, а потім знісся ногами догори в повітря.
— Гей, Петрусю! — радісно закричав Вухань, — дивися, як добре вийшло!
Петрусь не відповів. Вухань вивернув як міг голову й поглянув під дерево, де залишив хлопця.
Під деревом Петруся не було.
— Петрусю! — голосніше і вже не так радісно гукнув Вухань.
Ніякої відповіді.
Вухань крутився, відчуваючи, як боляче ріже ногу мотузяний зашморг, видивляючись навколо Петруся й намагаючись згадати, коли він його бачив востаннє.
Дороги додому немає
Лисий уважно роззирнувся довкола. Він шукав якихось знаків «для своїх», чогось такого, що підказувало б, що вхід саме тут. У тому, що це вхід (до підземелля?), він не сумнівався. І в тому, що біля входу — там, у темряві, — також нікого немає. Вони стояли на тому самому місці, де Леля з Васильком були минулого разу — тобто зовсім близько до улоговини. Але відчуття небезпеки у Лисого не з’являлося.
А от Глина дуже не любив цього місця. Він шкірив зуби, підігнувши задні лапи, ніби перед стрибком, і всім своїм виглядом казав:
— Я ще таких дурнів не зустрічав! Уже ж раз були тут. Тікали потім, як зайці. Ні, знову притупали. Що ви тут забули? Нічого доброго тут немає, зрозуміло? Значить так, зараз розвертаємося й киваємо звідси п’ятами що є духу. Зрозуміло?
Схоже, людям це не було зрозуміло, і Глина страшенно дратувався з їхньої недоумкуватості. Вони стояли мовчки, і це означало, що Глині також треба мовчати. Тож він стримувався. Але розумів, що довго так тривати не може. Тут би погавкати щосили, на повну горлянку!..
А Лисий не звертав на нього уваги. Він пильно вдивлявся в траву, намагаючись хоч би приблизно визначити межі оманливої ділянки. Якби вдалося, можна спробувати обійти її. Однак поки що нічого не виходило — трава здавалася однаковісінькою, ще й, як на гріх, не було вітру. Там, в улоговині, справжнього вітру, мабуть, не буває ніколи. Але й тут, нагорі, ні шелесь. Якби кинути палицю — низенько так, щоб торкалася верхівок трави, тоді б він визначив межу в одному місці. Після цього, він знав, земля почне гудіти й тремтіти. Тоді вже напевне треба тікати. Що ж користі від знань, добутих такою ціною?