Діти морських туманів

— Твоя правда. Вони ніколи, по суті, не говорили зі мною про Норвегію. Але нехай вони обидва лишаються такими, як є, це мені щохвилини нагадуватиме про мій край і страшенно прив'язуватиме мене до нього.

Нікола якусь мить мовчав і здалеку стежив за Марінеттою, котра хилилася над букетом, жовтими й рожевими квітами, розкиданими на розлогій скатертині лугів. Вогник його сигарети спалахнув яскравіше, і я догадалася, що його розум б'ється над цим, мабуть, нерозв'язним завданням, яке йому здається таким простим.

«Фанні, навіщо тобі так чіплятися за Яна? Чого не послухатися цього хлопця, який пропонує тобі разом із своїм коханням те, чим ти найбільше дорожиш?»

І тут з незвичною для нього різкістю Нікола кинув мені:

— Фан, якщо ти хочеш бути послідовною, то повинна зрозуміти, що одного чудового дня тобі доведеться зробити вибір. І вибирати доведеться… дуже скоро!

Я мовчала. А він уперто вів далі:

— Знаєш, у житті бувають такі хвилини, коли вже не події несуть нас, а ми самі повинні керувати ними. Для того, щоб рівно прокласти борозну, погодься, треба рівно вести плуг!

Це звертання досвідченого хлібороба, для якого кожен клаптик землі священний, до мрійливої садівниці, що залишає рости бур'ян-мітлицю серед доброго зела. Але як розпізнати частку бур'яну і частку добірного зерна? Я не мала ніякої охоти прорубуватися з шаблею серед дикого зілля. Бо я не така вже впевнена, що воно дике, те зілля… Згорнувши руки на колінах, я марила про той далекий час, коли сиділа поруч з Яном у кабіні його грузовика, залита сонячним промінням. Ах, яким усе тоді здавалося простим і гарним! Чому не можна за тихою течією дружби, прихильності і стількох спільних спогадів допливти рівнесенько-гладесенько, без усяких зіткнень і непорозумінь до того високого корабля, що зветься коханням?

— Якби хто міг показати мені мою дорогу, — шепочу я. — Навіть якщо вона виявиться крутою і вибоїстою.

І, схожа на дитину в своєму прагненні безпеки, я повторила:

— Ах, нічого не вирішувати самій, тільки коритися чужій волі. Найбільше в світі я боюсь ошукатися.

Я відчула, як рука Нікола, призвичаєна тримати дерево й залізо, а проте майже по-материнському ніжна, лягла мені на голову, і голос його намагався мене заспокоїти:

— А хіба, дівчинко, так важко підкоритися тому, хто тебе любить?

«Нікола, Нікола! Ти як той могутній вал під час морського прибою. Але чи не буду я тільки холодним і твердим каменем під твоєю ласкою?» Звісно, нічого цього я не могла висловити вголос, я тільки благально прошепотіла:

— Нікола, зрозумій, усе це не так просто… Якийсь час він ласкаво погладжував моє волосся, потім підняв моє обличчя, змусив глянути йому в очі:

— Ні, це не просто, — тихо мовив він, — бо ти безтямно закохана в Яна.

І додав замислено:

— Бути закоханою — це з кожною дівчиною трапляється, це приходить неодмінно — сьогодні чи завтра! Воно приходить і минається, і ніколи довго не триває! Але любити… Фанні Ле Марруа, любити тобі доведеться до кінця життя… І, повір мені, це щось зовсім інше.