Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
— Дядько Опенько каже правду, Бородо, — раптом втрутилася Леля. — Лесик для того й погукав вас, аби розповісти, що сталося… Ми боялися говорити будь-кому, але сьогодні вранці вирішили, що треба сказати людям. Вам от, дядькові Опеньку, Вуханеві…
— Ви що, одружитися надумали? — Борода явно сказав зовсім не те, що думав.
— Одружитися ми давно надумали, але ще не одружилися, — відповіла Леля, зиркнувши на Лисого. — У нас справді сталася дуже… Івасеві пороблено.
І вона почала розповідати.
Лисий почувався винним. Він дивився на Лелю й думав, що от зараз вона знову його врятувала. Все взяла на себе. Сама повідомила про біду, що сталася з її братом, сама сказала про те, що вони вирішили одружитися. Вона нічого не боїться. І має на те право. Бо знає, що за Івася буде битися, як вовчиця за своїх вовченят. І всі це знають — це чутно в її голосі, бо в ньому не лише зізнання, а й погроза, виклик. І кожному було зрозуміло: чоловіки не годні цей виклик прийняти.
Опенько сидів за столом, дуже повільно жував бурячину й дивився у стіл.
Борода ніби й не здивувався. Мовчки слухав, чекаючи, поки Леля закінчить.
Марічка тихенько застилала рядниною лежанку. Потім так само мовчки заходилася протирати вікна. Від того не було багато користі, бо діставала вона тільки до нижніх клітинок рами. Але в її очах, коли озиралася на тих, хто сидить за столом, також не було ніякого подиву.
А Глина спав, поклавши морду на передні лапи. Йому було добре. Якби до хати напхалося ще кілька людей — Наталка, Петрусь, Івась — йому було б іще затишніше.
Мовчанки ще зо дві хвилини по тому, як Леля замовкла, ніхто не порушував. Тільки Глина здивовано підвів голову й подивився на Лелю. Він любив, коли вона говорила, її голос був чи не найкращим, що є в цьому світі, тож ця тиша йому була не дуже до вподоби. Вона його дратувала й тривожила.
Звісно, вона тривожила не тільки його. Борода заціпенів і не міг сказати й слова. Він уже був навіть рота роззявив, але слова застрягли в горлі.
Лисий дивився на Лелю з болем і вдячністю. Він гладив себе по лисині правою рукою, ніби від цього там щось могло вирости.
Марічка вдавала, буцімто й раніше все це знала, тож їй ця розмова нецікава.
Опенько сумно кивав головою, ніби повторював: «Так я і знав. Так я і думав. Про це я й попереджав». Він же першим і порушив мовчанку:
— То що ж ви збираєтеся робити з ним?
— З ким? — щиро не зрозуміла Леля.
— Ну, з Івасем вашим, — тим же рівним голосом уточнив старий мисливець.
Миттю всі згадали осінь, підступну промову Опенька на сільських сходинах, коли старий вимагав, щоб дітей вигнали проти зими, аби вберегти село від можливого нападу вовкулаків. І зрозуміли, на що він натякає.
— Що ви хочете сказати? — хрипко спитала Леля.
— Слухай, дівчино, ми тут не в піжмурки граємося. Я тебе питаю, що ви збираєтеся робити, а ти замість відповіді питаєш, що я хочу сказати. Я хочу почути.
Мабуть, було б несправедливо вважати, що Глина заспокоївся, коли відновилася розмова. У тому, як розмовляв Опенько, пес відчував неясну загрозу Лелі. Тож він був насторожі. Проте коли знову запала мовчанка, він почав дратуватися.
— Гррр, — мовив він стиха.
— Отож! — Опенько його зовсім неправильно зрозумів.
Знадвору почувся незграбний тупіт, і Лисий миттю схопив арбалет. Але це був не ворог. Іще гірше: це прибіг Вухань.
Усі підхопилися на ноги.
— Що сталося? — майже крикнула Леля.
— Івась… той… — відсапуючись, відповів Вухань.
— Що той? — Лисий з Васильком вигукнули одночасно.
— Втік…
Вухань дуже довго пояснював, його перепитували, зрештою з’ясували приблизно таку картину: Івась полежав із півгодини, потім звівся й пішов до вбиральні. Першою кинулася Дзвінка.
— Ти б сходив подивився, — сказала вона Вуханеві.
Той пішов і нікого у вбиральні не знайшов. І ніде. Оце прибіг… той…
Останній крок
Як і минулої ночі, вони бігли селом. Лисий міцно тримав на повідку Глину. Добігли до подвір’я Вуханя, який дуже відстав, забігли в хату, злякавши ще більше й без того перелякану Дзвінку, звідти — до вбиральні, запахи якої завдали чимало клопоту собаці, та зрештою він знову взяв слід.
Івасева дорога й сьогодні була плутана, з несподіваними заворотами; Лисий уже був вирішив, що Глина збився зі шляху, загубив запах. І тільки його натхненний погляд і впевнений біг не давали хлопцеві зупинитися, повернутися до Вуханевої оселі й усе почати спочатку.
Ось вони добігли до того місця, де наздогнали Івася минулої ночі. І тут Лисий цілковито переконався в тому, що Глина заблукав. Він зупинився, натягнувши шворку, зупинив собаку. Той рвався мов навіжений. Тільки тепер хлопець зауважив, що на вулицях порожньо. Нікого й спитати, чи бачили Івася. Це було дивно, але особливо уваги не спинило. І поки він про це думав, Глина так шарпнув шворку, що мало не повалив його з ніг. Тут їх наздогнала Леля й підхопила хлопця за руку, щоб не впав. Далі бігли поруч.
Бігли вони зовсім в іншому, несподіваному напрямку: на північ, на край села, повз хату Пластуна, що блимала сліпими вікнами, потім крізь суцільні чагарі, що вже починали зеленіти, а далі до яруги, куди ніхто ніколи не ходив і з якої вилізти майже неможливо. І Глина мчав просто до урвища.
А Лисий раптом уловив мало не забуте відчуття — небезпеки. Глина теж її відчув. Над самим краєм він різко почав гальмувати, однак напівзопріле мокре листя, що вкривало тут землю, поїхало під його лапами, і якби не шворка, то загримів би він униз без будь-якої надії на виживання. Лисий упав, але мотузку втримав. Наспіла Леля й допомогла йому витягти Глину. Той скавулів і трусився, наче усвідомив небезпеку, яка йому загрожувала. Хоч насправді цього ще не усвідомлювали навіть Леля і Лисий.
Вони зазирнули вниз, до яруги. Там земля була ще зовсім чорна, а прямо під їхніми ногами зорана, ніби хтось безладно котився вниз. Диво, що він котився саме тут, де не було повалених дерев і чіпких кущів, але й це навряд чи врятувало б від численних синців і, можливо, навіть переломів.
А глибоко внизу, на дні яруги, на невеликому узвишші, в оточенні сухих торішніх пагонів комишу сидів на землі Івась. Хоч як далеко він сидів, а й звідси можна було помітити, який брудний і подертий його одяг, навіть на обличчі лишалася пляма невисохлої землі. Втім, можливо, що це лиш здавалося, бо там, унизу, було майже зовсім темно.
Відчуття небезпеки зсудомило Лисому живіт.
— Стій! — несамовито крикнув він Лелі, яка вже почала спускатися схилом.
Дякувати хоч Глині, котрий ухопив її за спідницю й щосили потяг назад.
Леля не втримала рівноваги й сіла на мокре листя. Вона сердито відмахнулася від пса, звелася на ноги й знову рушила до прірви.
— Стій, я тобі сказав! — вигукнув Лисий і схопив її за обидві руки нижче ліктів. — Туди не можна!
Але в ній уже прокинулася вовчиця, що захищає свій рід. Звідки й сили взялися. Вона повалила хлопця на спину гак спритно, як це було при їхній першій зустрічі рік тому.
— Ти мене все одно не втримаєш! Це Івась!
— Не пускайте її! — крикнув Лисий, дивлячись кудись за її плече.
Вона не купилася на цей маневр, скочила на ноги й… опинилася в руках у Бороди. А от із ним уже боротися — марні спроби. Леля хотіла вкусити його за руку, та Борода ніби передбачав таке. Він раптом за дві руки підняв її над землею, і тільки тоді вона зрозуміла безпорадність і неможливість далі вириватися.
— Він там загине! — благально промовила вона до Бороди, глибоко зазираючи йому в очі. — Ми мусимо його врятувати. Мусимо!
А от щодо жіночих благань коваль загартований не був. Він повільно опустив дівчину на землю й відпустив її руки. Вона миттю кинулася до яруги, але на шляху знову став Лисий.
— Лелю! Ти ж знаєш, є випадки, коли мені треба довіряти, — тихо, самими губами, сказав він. — Туди не можна. Спершу подумаємо, а потім уже щось робитимемо. Гаразд? — І він поклав руку їй на потилицю, пригорнув до себе. — Там небезпека, Лелю. Розумієш? Це пастка. Зараз розберемося, що до чого, а потім почнемо щось робити. Гаразд?