Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
— Нічого не майже, — Лелині слова падали, мов камінці. — Безглуздо і є. Не міг Миша так довго прожити в лісі. Навіть Борода не зміг би. Це хіба ти, я… Опенько, ну, ще трійко мисливців. Але не Миша.
— Я знаю, Лелю. Але що це змінює?
— Те, що треба вибирати: мертвий Миша чи живий Івась.
Лисий замовк. Звісно, вона мала рацію. Він і сам про це думав. Але… Була ще одна правда, через яку він не міг переступити.
— Миша також жива людина, Лелю. Навіть якщо він уже загинув. Не можна кинути його без допомоги тільки через те, що він дурень.
— Він сам винен. — Мабуть, їй було зовсім зле. Бо казала вона не те, що насправді думала.
— А Івась не сам винен?
— Івась мій брат!!
— Ну то й що? Хто його змушував іти в те підземелля й наражатися на небезпеку? І нас наражати. Ціле село. І тепер ми щомиті можемо чекати такого, що важко й уявити. Чим він кращий за Мишу?
— Ти сам знаєш, чим він кращий! — Леля вже не стримувалася.
— Знаю, — Лисий досі намагався бути розважливим. — Знаю. А ти сама знаєш, що ми не можемо кинути в лісі дурного Мишу, бо малий Івась нічим за нього не розумніший. Тому ти повинна лишитися з Івасем і ні на крок не відпускати його від себе… Я знаю, що це нелегко. Він собі не хазяїн. І обдурить, і втече… Сама ти не впораєшся. Треба ще комусь розповісти.
Леля скинулася:
— Ні!
— Сама ти не впораєшся, — повторив Лисий. — Марічка ще є. В неї стане глузду допомогти тобі. А я мушу піти до лісу. Я не візьму Бороду. Ми підемо тільки удвох: Опенько і я…
— Ні!
— Так. Ми не пропадемо. Опенько обережніший за мене. Розберемося. А Борода тут потрібніший. Боронь лісе, щось станеться, без нього ти взагалі будеш безпорадна.
Знадвору долинули швидкі дитячі кроки, а за мить пролунав голос Василька:
— О, доброго ранку, дядьку Опеньку! Як це ми з вами розминулися? Я ж саме до вас бігав, — пролунав захеканий Васильків голос.
— Та, видно, розминулися, — відповів йому Опеньків голос, такий гучний, наче він теж був у хаті.
— А чого ви знадвору стоїте? Чого до хати не заходите?
Опенько відповів не зразу, він чогось зашпортався на якусь мить. А потім сказав:
— Та оце ж тільки підійшов, якби не почув, що ти біжиш, то вже й зайшов би.
Двері з рипом відчинилися, й на порозі виник старий мисливець.
— Доброго здоров’я у вашій хаті!
Не пускайте дітей до вбиральні
Лисий підхопився зі свого місця.
— Доброго ранку, дядьку Опеньку! Ну, що?
— Сідайте, будь ласка, — додала Леля.
— Нічого. Нічогісінько.
— Не знайшли?
— Та де ти його знайдеш! Розумну людину хоч зрозуміти можна: куди йде, чого, як. А цього…
— Сідайте, дядьку, — повторила Леля. — Ви вже снідали?
— Ну, як за сніданням балакати ліпше, то давай щось із’їмо. Ви, бачу, теж іще не починали? — Він кинув виразний погляд на Лелині босі ноги.
— Та, власне, проспали. То розкажіть же, що бачили.
— У лісі чого тільки не побачиш! Але все не те, по що ходили.
— Геть ніяких слідів?
— Він вийшов із села під дощем. А дощ був такий, що хоч би й коні віз протягли — все одно жодного сліда не лишилося б. Ми потикалися-потикалися та й вирішили пройти якийсь час на південний схід, а потім вернули на захід. Так на захід і йшли…
— І що?
— Ну й нічого. Зовсім нічого. Що розпитуєш? Якби знайшли його, тоді й балакати було б що. А так…
Леля поставила на стіл глиняні кружки, миску з картоплею, буряком та морквою, цибулю.
— Пригощайтеся, дядьку Опеньку!
— Це правильно, — стиха відповів старий мисливець. — Краще їсти, ніж говорити.
Лисий зрозумів, що дядько встиг чимало почути. Але скільки саме? Прямо спитати його? Ні, він не зізнається. А якщо почув зовсім мало, то схоче дізнатися більше…
— Давайте завтра підемо вдвох, — несподівано для себе самого запропонував Лисий.
— Ти знаєш, як я ставлюся до Миші, дарма що ми сусіди. — Опенько жував потроху, і це не заважало йому говорити. — А може, саме через те, бо про інших рідко знаєш таке, як про ближніх. Але… Я вже старий, щоб просто чекати, що мені накажуть: сьогодні йди, а завтра не йди. Я ніколи нікуди не піду, якщо не вважатиму за потрібне. Розумієш, Лисий?
— Розумію, дядьку Опеньку. Вибачте, що не пішов тоді з вами…
— Ти мене не зрозумів, Лисий. Я не красна дівка, мені вибачення не потрібні. Якщо не пішов — отже, не зміг. Отже, була причина… Я в цьому селі такий самий чоловік, як і ти, Лисий. То розкажи мені те, що сам знаєш.
— А знаєте, що в нас є! — втрутилася Леля. — Наталочка черемші назбирала біля яру.
— О! — без виразу мовив Опенько. — То що ти мені скажеш, Лисий?
Лисий дивився йому в очі й не знав, що робити. Не сказати нічого — це означає образити. До того ж це небезпечно, бо ображений Опенько роздзвонить усьому селу про те, що встиг почути. Сказати все — це означає тут таки, зараз образити Лелю. Івась може бути небезпечним. Але це не означає, що все село має тепер його цькувати.
І знову побутові обставини виручили Лисого. Двері рипнули, й до хати забігла Марічка.
— Лелю! Я вже все зробила! Льоху… — Вона побачила, що в хаті сторонні, й замовкла. Та не надовго. — Доброго ранку, дядьку. А я й не чула, коли ви прийшли. У нас просто сходини якісь сьогодні.
— Це чому ти так вирішила? — усміхнувся їй у відповідь Опенько.
— А он іще дядько Борода йде. Я люблю, коли в хаті багато гостей. А ще як я вже все зробила, то ще більше люблю.
— Це ж через що?
— А через те, що коли б я не все зробила, то мене б, щоб не слухала дорослих балачок, послали б зараз курей годувати чи льоху, чи город проривати… А так я вже все зробила. Маю повне право сидіти й слухати дорослі балачки.
— А ти любиш дорослі балачки?
— Ні. Не люблю. Але ж це краще, ніж полоти город, поки дорослі сидять і про щось балакають. Вони ж можуть сказати щось таке, що й мені цікаво, а мене — нема. Можна, звичайно, запам’ятати, що такого цікавого для мене було сказано, а потім мені переповісти. Тільки дорослі ніколи так не роблять. Вони забувають. От тільки Леля не забуває. Та й то не завжди. Вона ме…
Вкотре вже бемкнули об одвірки двері, й зайшов Борода, зігнувшись у три погибелі. Він привітався з усіма, ні до кого окремо не звернувшись, і без особливого запрошення сів за стіл.
— Будете снідати, Бородо? — спитала Леля.
— Цілий день снідатимеш — з убиральні не виберешся, — як завжди чемно відповів коваль. — Лисий, хотів тобі сказати, що Опенько з Гострооким повернулися ні з чим, а ти вже й так знаєш.
Борода рятував. Лисий кивнув, лиш на мить пізніше, ніж треба. Однак Опенько й це помітив.
— Знає, — осміхнувся він. — Тільки я нічого не знаю. Мені взагалі нічого не переказують. Я тільки виконувати повинен, вирішуватимуть інші.
— І це правильно. — Борода взяв картоплину з миски. — Бо ти навирішуєш. Навіршуєш. Моя хата скраю — нічого не знаю.
— А вона й справді скраю.
— О! — сказав коваль з повним ротом і взяв другу картоплину. — О!
— А ти не окай! — Мабуть, Опенько був єдиним чоловіком на все село, який не боявся Бороди (крім хлопців, звісно, але ж вони були друзями коваля). — Бо ви тут вирішили, що можете все знати й ні з ким не ділитись, а вам такого права ніхто не давав.
— Те, що я знаю, знаєш і ти, — кинув Борода. — Тільки я не вмію так стріляти, як ти, а ти б у кузні напудив повні штани. От і все.
— Не все. Бо якщо правду кажеш, то твої юні друзі тебе за дурника вважають, якому можна щось казати, а чогось не казати.
— Що ти мелеш, Опеньку! — Борода обурився не на жарт. — Ти вже як Помидора — аби ляскати.
І все ж глянув на Лисого. Отже, засумнівався.
Лисий розумів, що справді винен перед Бородою. Він для того й погукав Бороду, щоб усе розповісти йому про Івася. Але не встиг. І тепер виходило на те, що Опенько каже правду, а він, Лисий, — просто брехун. Почати виправдовуватися — ще гірше буде. Не виправдовуватися — остаточно загрузнути в брехні.