Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Її били дрібні дрижаки, вона притулилась на мить до Лисого, потім відсторонилась і вже зовсім іншим голосом сказала:
— Гаразд.
Весь цей час Лисий намагався не зводити очей з Івася. І хоч вони тут, нагорі, здійняли пташиний галас, хлопчик на дні яруги не ворушився. Він рівно сидів на землі й дивився перед собою. Ніби й не чув їх.
Надбіг Опенько, важко дихаючи. Останнім дістався краю яруги Василько з Марічкою на плечах. Їй стільки бігти самій іще важко. Це не Наталочка. І кожного доводилося зупиняти. Всі слухняно ставали над урвищем і злякано дивилися на Йвася. І тільки Опенько вирішив розібратися, не повіривши на слово:
— Так чого ми стоїмо? Ви його збираєтеся звідти витягати? Бо у мене й мотузка є.
— Мотузка — це добре, — сказав Лисий. — Тільки треба ще бути певними, що він її візьме.
— Треба просто по мотузці спуститися до нього й витягти його, — пояснив Опенько.
Борода мовчки простягнув руку й витяг шаблю з-за паска Лисого. Той без зброї не ходив ніколи. Коваль у три удари зрубав досить товсту берізку — з ногу завтовшки. Була небезпека, що, впавши на Івася, вона просто розплющить його. Але вийшло ще страшніше. Берізка впала за якихось два кроки попереду хлопчика. І провалилася. Спочатку крона м’яко втонула в торішніх очеретах, а потім потягла за собою стовбур. Землі там узагалі не було. Ані очерету.
Була яма, оманливо вкрита густою темрявою, як у тому другому яру, куди ходив Івась. Недаремно у Лисого з’явилося це відчуття небезпеки. Недаремно скімлив і припадав до землі Глина. Там справді була пастка. Але ж Івась туди дістався! Отже, є якийсь шлях?
— Івасю! — гукнула Леля. — Як ти туди потрапив?
Це був, певне, єдиний голос у світі, який міг пробити незбагненну чорну силу, що затягла голову хлопчика. І він прорвав захист. Івась стрепенувся, схопився за голову руками, але знайшов у собі сили. Підвівся. Поглянув угору, поглянув униз перед собою. Видно, йому стало зовсім зле, бо він зігнувсь у три погибелі, не випускаючи голови з рук.
— Тримайся, братику! — знову крикнула Леля. — Ми тебе врятуємо!
Він знову підвів очі на сестру й похитав головою. Схоже, він хотів щось крикнути, сказати, про щось попередити, але не зміг.
— Івасю! Івасю! — кричала Леля, щоб він не втрачав зв’язку з нею, щоб боровся.
Івась боровся. Він знову випростався, подивився на Лелю, Лисого, Бороду, Василька — на всіх, хто стояв на горі — й твердо похитав головою. І всі, не тільки Леля, зрозуміли, що це не заперечення, а застереження. Він навіть відірвав руку від голови й обвів нею навколо себе.
— Яма навколо тебе? — голосно спитала Леля.
Івась насилу спромігся кивнути.
— Як ти туди потрапив?
Він знову похитав головою, потім його скрючило так, що він сів навпочіпки, уткнувши голову в коліна. А ще за мить…
Хлопчик рвучко підвівся, ніби підняв себе за волосся. Ще раз подивився нагору, махнув рукою і зробив рішучий крок уперед.
Леля й Марічка удвох закричали так, що земля здригнулася. Зі старої ялини посипалися торішні шишки. Але цей крик уже нічим не міг зарадити. Хоч і розуміючи це, Лисий назбирав шишок і почав кидати їх у яр — одну за одною, ближче, далі, лівіше, правіше…
Так і лишилося незрозумілим, як Івась спромігся потрапити на той крихітний острівець посеред величезної ями.
7. Таємниця нічийого підвалу
Чи була комірчина?
До пізньої ночі, до закриття, Губченко просидів у кав’ярні навпроти того місця, де останнього разу вони сиділи з Коміренком. Він розумів, що сидіти тут безглуздо, але не міг себе змусити підвестися й піти додому.
Кілька наступних днів Губченко перебував у стані чорної безпорадності й безсилого розпачу. Він не ходив на роботу, не займався наукою, нічого не писав, не підходив до телефону. Вигляд лептопа вдома був йому огидний, і він сховав вірного друга в шухляду письмового стола. Мабуть, це був єдиний випадок, коли він у ці дні до того стола підійшов.
Він розумів, що треба щось робити, однак навіть найулюбленіше заняття — складання плану — уявлялося йому надмірним зусиллям, позбавленим будь-якого сенсу. Єдине, що робив, це щоранку виходив до кіоска й купував усі місцеві газети. Дуже швидко переглядав їх, шукаючи некролог Коміренка. Марно. Ніяких слідів, ніяких згадок.
Чи був той одружений? Чи мав дітей? Якісь туманні спогади твердили, нібито якась жінка колись була, Губченко бачив їх разом. Здається, у неї були неймовірно сині, та навіть кольору морської хвилі, очі, якими вона допитливо дивилася на нього, коли Коміренко їх знайомив. Ні імені, ані подальшої долі цієї жінки він не знав. Чи одружилися? Чи наступного дня після знайомства з Губченком розійшлися? Бог його знає. Ніяких координатів, крім номера мобільного телефону, він не мав. Можна було б спробувати розшукати домашній номер, передивившись старі записники. Але навіть на те щоб їх розшукати, в Губченка сил не було.
Щоправда, лишалася крихітка надії, мов макове зернятко між зубами. Вона особливо не муляла, та все ж не давала про себе забути. Адже Губченко не бачив справжньої смерті професора. Він спостерігав лише гіпотетичну картину, створену МГ. Незрозуміло, що саме давало йому таку впевненість, але за цей час він звик довіряти МГ, покладатися на її свідчення. Тож і у випадку з Коміренком не мав підстав сумніватись. І все ж крихітне макове зернятко карієсною цяточкою свердлувало свідомість. Може, це брехня? Може, живий? Все одно перевірити було неможливо.
Зателефонувати на мобільний? Щоб там негайно зафіксували його номер і зрозуміли, що йому щось відомо. Або невідомо, але він має якісь припущення.
«А як вони вирахують мій номер?» — питав себе Губченко.
«А це не твій клопіт, — відповідав він собі. — І можеш не сумніватися, — дуже слушно себе переконував, — вирахують».
Якось так воно виходить у житті людини, що можна розраховувати на своє оточення, на зарплату, ліві підробітки, напівсторонніх людей, і жити. І ніщо тобі не загрожуватиме, ніщо не заважатиме жити життям нормальної людини, члена суспільства і таке інше. А потім ти залишаєш уторовану стежку й знаходиш комірчину, і маєш чим її заповнити. І виявляється, що закони цього суспільства вже не для тебе. Що ти сам себе поставив поза ними, порушивши невинне й непомітне правило. Адже комірчина була не твоєю. Її, власне, й не було… Вона з’явилася тоді, коли знадобилася тобі…
Губченко відчував, що навіть на полі логічних міркувань його розум здатен усе перетасувати й звести послідовний хід думки на зручний для нього, носія цього мозку, шлях, виправдати всі його порушення й злочини… «Це інтелігентська вигадка, — думав Губченко, — що мозок є запорукою моральності. Він цій моральності вміє прислужуватися, мов звичайнісінький лакей звичайнісінькому панові».
Але ні ці, ні протилежні за знаком роздуми не виводили його з розпачливого неробства.
Прогулянка з користю і не без пригод
Час від часу заходила до кімнати дружина й казала, що телефонує той чи той. Одного разу це був співробітник, іншого — однокурсник, потім — кум, тоді сусід… Щоразу Губченко відповідав, що він спить або його немає вдома.
Минуло два тижні після загибелі Коміренка, коли зателефонував Величко. Він був людиною дуже своєрідною. Працював директором культурологічного телеканалу. Він був ледачим і незалежним чоловіком. Щоб позбутися ненависної роботи й не переробляти її, він усе робив вчасно та якісно. Щоб його не звинуватили в непрофесіоналізмі, він виробив у собі неспростовні риси професіонала. Щоб не сперечатися з керівництвом (тобто з грошодавцем, бо іншого начальства в нього не було), він навчився завжди мати рацію й не помилятися. Щоб почуватися незалежною людиною, він завжди читав книжки, бо знав, що тільки художня література може дати людині усвідомлення незалежності від керівництва, дружини, дітей, друзів — усього того, що зветься суспільством.