Порох із драконових кісток

У цьому був весь дядечко Нікодем. Точніше, ясна річ, ніякий не дядечко, а просто давній приятель батька іще з часів війни.

Власне, звідти де Фіссер таким і повернувся. На війні його взвод потрапив в оточення. Марта не знала подробиць, батько не любив розповідати про ті дні, але щось там сталося. Щось, після чого де Фіссер перетворився на от такого.

Кілька років тому Марта порівняла нечисленні світлини, на яких вони були разом. Добрий дядечко Нікодем із роками анітрохи не мінявся. Він завжди мав вигляд двадцятирічного: русяве волосся, блакитні очі, ямочки на щоках, білозуба усмішка. Такий кумедний!.. У дитинстві Марта навіть ображалася, що доводиться називати його дядечком: краще б де Фіссер був її старшим братом!.. Це ж супер, коли у тебе є старший брат-красунчик, який на додачу ще й уміє говорити різними голосами. Як він розповідав їй казки, ох, Марта завжди реготала, не могла стриматися! Він же не прикидався, голоси змінювалися у де Фіссері самі собою, наче хтось невидимий крутив туди-сюди налаштування частот у приймачі. І тому Її Сірість, Велика імператриця, могла говорити в нього басом, Атаман кресальних собак гавкав фальцетом, а Нусскнакер-молодший проголошував накази таким собі злегка надламаним, хрипкуватим голосом.

Поступово Марта навчилася розрізняти голоси, їх у де Фіссера було рівно десять, один жіночий, решта чоловічі. З роками вони анітрохи не старішали — та й чого б це їм старішати, якщо обличчя лишається таким самим?

Іноді Марта думала, що всі ці дядечкові дивацтва взагалі не пов’язані з війною, тільки з його характером. Він мав вигляд хлопчиська і поводився як хлопчисько. Він був вигадник і поет, повсякчас кудись поспішав, завжди розповідав неймовірні історії, надовго щезав, затим з’являвся пізно ввечері чи на світанку, весь пропахлий спеціями, морем, пригодами. Мама не сприймала де Фіссера всерйоз, але сміялася з його жартів, Еліза ж навпаки — не сміялася і дядечка не любила.

— Це ти? — Мачуха визирнула до передпокою: руки в борошні, волосся зібране так, щоб не заважало; рукави сірої водолазки лише трошки засукані. Марта здивувалася: та звідки взагалі в Елізи водолазка. — Чи надовго?

— І я радий тебе бачити. — Дядечко Нікодем змахнув рукою і вклонився. Жетони, що висіли в нього на шиї, глухо дзенькнули. — Не турбуйся: перекинемось слівцем із фельдфебелем і побіжу далі.

Мачуха кивнула.

— Можеш, — сказала, — не поспішати. Хвилин за сорок буде готовий пиріг. Скуштуєте разом із фельдфебелем.

— Світ сповнений сюрпризів, — голосом старого прошепотів Марті де Фіссер, коли Еліза пішла. — Якби я краще ставився до людей, вирішив би, що вона збирається мене отруїти.

— «Краще»?

— Авжеж. А так я напевно знаю: їй для цього не вистачить ні сміливості, ні вмінь. Слухай, — додав він жіночим голосом, — а ти справді дуже змінилася, красуне моя. Колишня Марта… вона би хоч усміхнулася. Згоден, це був не найкращий із моїх жартів — але ж.

Марта стенула плечима:

— Тим, хто півроку не дає про себе знати, — жодних потурань.