Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
А з іншого боку — дивна поведінка батька, його сонливість, його байдужість. Так, звичайно, він таким і повернувся — але ж мусив за ці дні прийти до тями, мусив! Та не прийшов.
Господи, подумала Марта, що ж я себе накручую. Тільки у страшних казках таке буває: мачуха, отруєні яблука… Я б іще повірила, якби хтось наважився підсипати порошок батькові Чепуруна. Але — не моєму ж! І мачуха — стерво, ясна річ, але не вбивця, ні.
Ох, і навіть до поліції із цим не підеш — єгері свого не видадуть, а якщо все правда, значить, без Будари не обійшлося.
Вона набрала мобільний батька — довгі гудки. Вийшов кудись. Чи спить.
Хоч би, думала вона, до вечора нічого не сталося, а ввечері я вже цей пиріг!.. У відро та на смітник! Чи ні — заховати шматок і потім знайти спосіб, щоб — на експертизу. Власне, нехай-он Стеф перевірить склад, у кислотах якихось порозчиняє. І подивимось!..
Згодна: навряд чи він щось виявить, це я все понавигадувала, у страху очі великі. Але — не завадить. Просто щоб совість чиста була.
І от іще: не забути порадитись зі Штоцем — обережно, щоб не здогадався, про що мова. Я вигадаю, як саме; вигадаю!.. Штоц розумний, навіть мудрий. Він допоможе. Швидше за все — посміється і доведе, що я верзу дурниці. А я і не проти. Нехай посміється. Нехай доведе.
Вже від воріт ринку вона побачила, як від’їжджає маршрутка; наступну чекати було хвилин двадцять, і Марта пішла пішки — просто не могла стояти на місці! Щоб відволіктися, планувала: сьогодні вивчити уроки, завтра тоді вільний день, буде час зайнятися дослідженнями для пана Вегнера.
Попереду тротуар перегородили брудно-жовтими щитами, сонце сяяло в калюжах, перехожі кривилися від запаху і робили гак, тільки щоб не йти повз ці калюжі.
Марта перебігла вулицю, все одно їй було на той бік, просто там вона зазвичай намагалася не ходити. Бо раніше, до того, як змінився власник, на місці нинішньої кав’яреньки «Райський куточок» була шоколадниця «Три бажання», до якої вони любили навідуватися із мамою і татом. Марта поглянула крізь вітрину: крихітні столики під мармур, прищава офіціанточка із сонними очима, пластикові ліани над прилавком. Відвідувачів немає — так, лише одна пара в дальньому кутку.
Він — куций, голомозий, із акуратно підрізаними та розчесаними рівненькими вусиками. Вона — велична, грудаста, широкоплеча. Із хустиною, обмотаною навколо шиї, — наче гіпсову шину наклали.
Одразу було зрозуміло: ніяка це не романтична зустріч — а справжнісінька ділова, діловішої не буває. Вона говорила, трохи нахилившись уперед, вхопившись правою рукою за ліву, щоб не зірватися на крик. Він слухав, кивав, плавно змахував долонями. Наче вмовляв: зачекай, потерпи, скоро все закінчиться.
Зрештою його співрозмовниця не витримала і потягнулася до хустини. Певно, ослабити, а навіть коли і розмотати — то й що з того?
Але Марту наче жахнуло струмом. Вона відсахнулася і помчала, ухиляючись від пішоходів, не чуючи їхніх здивованих вигуків. Звернула у найближчий двір, пробігла дитячим майданчиком, — і далі, дворами, провулками, не розбираючи дороги… Зупинилася тільки в парку Безіменного Міннезігнера. Озирнулась, розуміючи, що ніхто за нею не женеться. Її, скоріш за все, навіть не помітили. Еліза була надто захоплена своєю хустиною, а пан Будара не міг відвести від неї очей.
От це і лякало найбільше: вираз обличчя у сучого сина Будари. Він знав, напевне знав, що саме побачить, коли Еліза зніме хустину.
Знав і чомусь страшенно цього боявся.
— …отже, відкладаємо вихід номера. Або ставимо інший матеріал, це вже як бажаєте, вам вирішувати, ви — редакція. — Штоц обернувся до дверей, стримано кивнув. — Марто, нарешті.
— Добридень, — сказала Марта. — Вибачте, що спізнилася.
Він подивився на неї уважніше, спохмурнів.
— Щось сталося?
— Не встигла наздогнати маршрутку.
Він покивав, хоча явно ж не повірив.
— У нас тут форс-мажор, тож ти вчасно. Бачила матеріали до поточного випуску?
Ясна річ, Марта бачила: у четвер журики його якраз закінчували. Штоц і сам це знав — та він і не чекав на відповідь. Питання було риторичним, цілком у його дусі.
Штоц постукав пальцями по роздруку, що лежав перед ним. Завмер, нахилившись, впершись руками у стільницю; не вистачало тільки старовинної судової перуки із кучеряшками і молотка. Хоча він, коли хотів, умів і без молотка — словом.
Журики стояли, поглядаючи то на Штоца, то на Марту. Вже без переляку, із цікавістю. Авжеж, тепер під вогонь потрапила вона.
— От, прошу ласкаво. — Штоц посунув їй роздрук. — Власне, що робити у даному випадку — не мені вирішувати. Формально ти у нас шеф-редактор, а я лише, скажімо так, інвестор.