Порох із драконових кісток

Дуже логічно. Хто тут дурень, подумала Марта, ще величезне питання, між іншим.

Вона чесно сіла за стіл вчити уроки. «Наймудріший, найдобріший і найсправедли…». Але тут із сусідньої кімнати пролунав голос, якого вона не чула не те що шість чи сім місяців — роки три, мабуть.

Це був десятий, найрідкісніший голос дядечка Нікодема. Якщо решта зміняла одне одного як хотіла, то десятий з’являвся, коли мова заходила про речі по-справжньому важливі. Марта підозрювала, що це і є рідний голос пана Нікодема де Фіссера. Іноді їй здавалося, буцімто він навіть змінюється із часом, але це, певно, через те, що Марта чула його дуже рідко.

Був він низьким і спокійним, говорив чітко, уривчастими фразами. І коли де Фіссер хотів, дочути його отак, здалеку, було неможливо. А ставати біля самісіньких дверей Марта б не ризикнула. У дядечка надприродна чуйка, пам’ятаємо, були випадки.

Вона підвелася з-за столу, скинула капці, пройшлася до ліжка і назад, намагаючись ступати безшумно… ну, щоб не завадити розмові, ясна річ.

Потім зсунула вбік скриньку із прикрасами, сувенірну кулю із Вавилонською вежею і заметіллю, курячого бога — і зняла з полиці плеєр. Покрутила в руках, переклала на край ліжка, якнайближче до дверей, і повернулася до столу.

Вона настільки захопилась уроками, що не почула, коли дядечко постукав. Він сказав, що іде, Марта вибігла прощатися, де Фіссер обіцяв навідуватися ще, батько мовчав і кивав, а Еліза заявилася з кухні та, єхидна така, робила вигляд, наче засмучена, що дядечко не скуштував пирога!..

Перед сном Марта знову ввімкнула плеєр, знайшла потрібний трек у папці «Записи» і вдягла навушники.

— …то як ти? — запитував у батька дядечко Нікодем.

— Обвикаюся, — повторив батько. — Нічого. Прорвемось, капітане.

— Куриш? Запах майже не відчувається.

— Це все дрібниці. Запах… — Тут батько, певно, змахнув рукою. — Кажи вже, капітане, ти ж прийшов не через запах.

— Не через нього. Є й інші… моменти. По-перше, тобі би про них подбати. Виїхати не зможете, це ясно. На обліку?

— На обліку.

— А одних відправити… Хоча ні, забудь. Сам ти не протримаєшся, якщо я в цьому хоч щось тямлю. Тоді таке. Візьми, як виникне потреба — зателефонуєш. Поговори з Мартою й Елізою, хай теж запишуть. І нехай поводяться… обережніше. Щоб увечері самі по вулицях не ходили. Ти, напевно, ще не чув — а вже були випадки. І це тільки початок. Раніше потік проходив через Журавляни та Ярмне, але там почалися розмови — і вирішили скерувати по-іншому. Гадаєш, інакше ти би отак просто повернувся?

— От чому у Гіппеля такий аврал!

— Якби тільки через це. Там воно найближчими днями ускладниться… ну, побачиш. Але, ясна річ, Дня пам’яті це не відміняє.

— Вибач, капітане. Без мене.

— Не обговорюється, фельдфебеле. Знаю, давно без практики — то поновлюй. Про клятву, сподіваюся, тобі нагадувати не треба.