Порох із драконових кісток

— Щось я не збагну, — сказав батько. — Навіщо ж їм тоді мисливці? Якщо — навіть кроликів?..

— Ну, це якраз ясно, — втрутилася Марта. — Мрійників же їм годувати треба. А мріями не наїсися!

— Слухай, красуне, ти звідки все знаєш?

— Нам у класі шостому розповідали. Чи у сьомому? — Марта потерла підборіддя і насупилася, наче намагалася згадати. — На… — Тут вона не втрималася і хихотнула. — На літературі, коли казки проходили.

Батько із дядечком перезирнулися, і де Фіссер засяяв усмішкою. Навіть батько усміхнувся, і Марті вперше за багато днів стало спокійно і хороше. У цьому теж був весь дядечко: майже чарівним чином світ навколо нього ставав чистішим і затишнішим. Шкода — ненадовго; адже дядечко ніколи не затримувався в одному місці, завжди поспішав, завжди десь на нього чекали справи.

— Гаразд, — сказав де Фіссер, відпиваючи кави, — гаразд, Викрадачко Сердець. То чим ти нині захоплена? Які думки бентежать твою душу, які надії?

Марта стенула плечима:

— Таке… Різні.

Про Елізу і Будару дядечкові не розповіси, про проблеми із кістками теж. От, подумала вона, раніше я від нього нічого не приховувала, хіба тільки якісь речі, за які мені було соромно. А тепер усе інакше.

Він подивився на неї, злегка здійнявши ліву брову, з тією ж самою іронічною усмішкою.

— До речі, — сказала Марта. — Ми зараз вивчаємо історію драконів, а ви ж де тільки не бували. Може, чули якісь пов’язані з ними цікаві штуки?

— Ще б пак! Чув, і чимало — якщо всі переповідати, нам і місяця не вистачить! Про що саме ти хочеш почути? Про мечі, які виготовляли із драконової кістки? Такий меч ніколи не ламався, але якщо вже ти виймав його із піхов, треба було напоїти клинок кров’ю — а то він міг обернутися проти тебе. А книжки в оправі з драконової шкіри вважалися найдовговічнішими, тільки читати їх було важко: весь час здавалося, що хтось нашіптує тобі зовсім інші слова, причому на твоїй рідній мові. — Дядечко пристукнув пальцями по столу, замислено насупився. — Ще є історія про радіоприймачі: мембрану до них виготовляли із драконової луски, і такий приймач налаштовувався на станції, яких наче й не існує. А у Зашишиж’ї роках у п’ятдесятих із драконових кісток виготовляли зубці для борони і розорювали ними тундру. Вона родила щедро років п’ять-шість, пристави писали, що буквально мітлу встромиш — розквітає.

— І чим, цікаво, родили у них мітли?

— Неважливо чим, о Прозорлива, важливо — скільки це тривало. Році на сьомому все припинялося. Земля ставала бурою, назовні замість колосся пробивалася залізна стружка — гостра, іржава. Вона ранила оленям ратиці, собаки всі до одного шкутильгали, а вовки та песці просто залишили ті краї, іще заздалегідь. І птахи летіли собі кудись, не хотіли вити гнізда. Лишалися мухи — такі, знаєш, великі, переливчасті. Вони навіть не сідали на тебе, просто літали й чекали, поки рани від стружки позагноюються, поки впадеш і вже не зможеш підвестися.