Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Через посткомуністичне перетасування пам’яті в Східній Європі табу на порівняння комунізму й нацизму захиталося. Політики і науковці навіть почали наполягати на таких порівняннях. На Заході це протиставлення продовжували сприймати неоднозначно. Проблема полягала не в прямому зіставленні Гітлера та Сталіна — мало хто сперечався із жахливими якостями обох диктаторів. Але припущення, що сам комунізм — до та після Сталіна — опиниться в тій самій категорії, що й нацизм чи фашизм, призводило до незручних висновків щодо минулого самого Заходу, і не тільки в Німеччині. Багато західноєвропейських інтелектуалів сприймали комунізм як провальний різновид спільної прогресивної спадщини. Але для їхніх колег із Центральної та Східної Європи він був дуже успішним місцевим утіленням злочинних патологій авторитаризму ХХ століття, і вони вважали, що таким його і треба запам’ятати. Європа могла бути об’єднана, але європейська пам’ять залишалася глибоко асиметричною.
Західним вирішенням питання проблематичної європейської пам’яті було перетворити її — цілком буквально — на камінь. До початку ХХІ століття плити, меморіали та музеї жертвам нацизму з’явилися по всій Західній Європі, від Стокгольма до Брюсселя. У деяких випадках, як ми пам’ятаємо, вони були зміненими або «виправленими» версіями тих місць, які існували раніше; але було й багато нових. Деякі з них мали неприховано повчальну мету: меморіал Голокосту, відкритий у Парижі в січні 2005 року, об’єднував два старі заклади — «Меморіал невідомому єврейському мученику» та «Центр сучасної єврейської документації». Довершений кам’яною стіною, на якій були викарбувані імена 76 тисяч євреїв, депортованих із Франції до нацистських таборів смерті, він нагадував В’єтнамський меморіал у США і водночас був (у значно меншому масштабі) відлунням Музею-меморіалу Голокосту у Вашингтоні чи Яд Вашему в Єрусалимі. Переважна більшість таких інсталяцій справді були присвячені — частково чи повністю — пам’яті Голокосту: найпотужнішу з них відкрили в Берліні 10 травня 2005 року.
Неприхований зміст останньої хвилі меморіалів різко контрастує з неоднозначністю й обтічністю попереднього покоління кам’яних пам’яток. Берлінський меморіал, що обіймає помітну ділянку площею 19 тисяч квадратних метрів біля Бранденбурзьких воріт, — найяскравіший приклад: він аж ніяк не пропонує узагальнено вшанувати пам’ять «жертв нацизму», а абсолютно відверто є «Меморіалом убитим євреям Європи»[658]. В Австрії свідомі молоді люди, які не хотіли служити в армії, замість військової служби могли обрати Gedenkdienst («Службу з ушанування пам’яті», засновану в 1991 році) та працювати стажерами й екскурсоводами в провідних закладах, присвячених Голокосту та фінансованих державою. Можна не сумніватися в тому, що західні європейці, насамперед німці, тепер мають усі можливості повернутися обличчям до всього жаху їхнього нещодавнього минулого. Як нагадав слухачам канцлер Німеччини Ґергард Шредер з нагоди 60-ї річниці звільнення Аушвіцу, «пам’ять про війну та геноцид — це частина нашого життя. Ніщо не змінить цього: ці спогади є частиною нашої ідентичності».
Однак в інших країнах не все так безхмарно. У Польщі, де нещодавно заснований Інститут національної пам’яті щосили намагається стимулювати серйозні наукові дослідження неоднозначних історичних тем, офіційне каяття в тому, як сама Польща ставилася до своєї єврейської меншини, викликало гострі заперечення. Гнітючим свідченням цього стала реакція володаря Нобелівської премії миру та героя Солідарності Леха Валенси на вихід у 2000 році книжки Яна Томаша Ґросса «Сусіди» — авторитетного дослідження американського історика про знищення євреїв їхніми польськими сусідами під час війни. Ґросс, нарікав Валенса в радіоінтерв’ю, вирішив посіяти ворожнечу між поляками та євреями. Він був «посереднім письменником… євреєм, який намагається заробити».
Про складність введення факту про знищення євреїв у сучасну пам’ять посткомуністичної Європи красномовно свідчить досвід Угорщини. У 2001 році уряд Віктора Орбана запровадив День пам’яті Голокосту, який мали щорічно відзначати 16 квітня (річниця створення гетто в Будапешті у воєнному 1944 році). Через три роки наступник Орбана на посаді прем’єр-міністра, Петер Медьєші, відкрив у Будапешті Центр пам’яті Голокосту в будинку, де колись тримали євреїв. Але більшість часу цей Центр Голокосту стояв практично порожній, а його виставки та фактажні добірки бачили тільки рідкісні відвідувачі — переважно іноземці. Тим часом угорці стікалися до Terrorhaza (Будинку терору) на іншому кінці міста.
658
Цьому меморіалу також не бракувало неоднозначності: окрім тих, кому не подобалася його абстрактна ідея, були ще й ті (серед них — мер міста, християнський демократ Ебергард Діпґен), хто критикував меморіал за те, що, зокрема, завдяки йому Берлін перетворюється на «столицю каяття».