#Галябезголови
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7671-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «#Галябезголови». Краткое содержание книги:
Женя розсміялася.
— Так, дівчата! Спокійно! Не зурочте! Ми з ним тільки сьогодні, можна сказати, ближче роззнайомилися, хоча до того перетиналися зрідка.
— Так ти типу закохалася? — не здавалася Олександра Петрівна.
— Типу — літаю. Десь так, — відповіла масажистка.
— Зараз Юлька тебе приземлить! — сказала Оля Корнійчук.
— Вона мене вже шукала? — спитала Женя.
— Нікого вона не шукала! Але вже з годину у своєму кабінеті без кінця з кимось розмовляє по мобільному і матом лається. Аж у коридорі чути, — повідомила Оля.
— Юльчині психи можна зрозуміти, — сказала Женя. — Хоч вона нам і бреше, що кейс — не її проблеми, але ж ми — не вчорашні.
— Господи! Хай тебе не Юльчині проблеми колишуть, а наші! Зараз клієнтки підуть косяком! Адміністраторки — немає! Галі — немає! І сама Юлька навряд чи нам допоможе! — відповіла Олександра Петрівна.
— А хтозна! Може, і допоможе. Піду! Запитаю, — відповіла Женя, посунула до кабінету хазяйки.
Пані Жадкіна дійсно нервувала, бо її істеричний нерозбірливий дискант Женя Лисиця почула ще на початку коридору. Підійшла до прочинених дверей, за звичкою зупинилася, аби підслухати і підглянути. Зазирнула. «Дідько! — роздратувалася. — Знову вона у Dior! Це ненормально! Щоби все життя у Dior і на “мерсі”! Це — якийсь збочений консерватизм! Люди ще можуть подумати, що вона і чоловіка не зраджує!» Глянула на хазяйку уважніше: Юлія Володимирівна Жадкіна в елегантному чорному від плечей до литок і лабутенах збуджено ходила кабінетом, притискала до вуха мобільний.
— Я не знаю! Не знаю! — вихлюпувала комусь роздратовано. — Давай повернемося до цього пізніше. Зараз чекаю на дзвінок від Фелікса! Що?! Так, чорти тебе забирай! Фелікс і досі — мій чоловік! І його проблеми — мої проблеми. Що? Так! У Фелікса зараз величезні… величезні проблеми! А тепер — можеш цьому радіти! І не кажи, що не радієш! У тебе навіть тембр голосу змінився, коли я сказала, що у нас із Феліксом проблеми!
Пані Жадкіна різко відключила дзвінок, жбурнула мобільний на стіл.
— Козли! Дідько, які ж неперевершені козли! Просто козли — чемпіони серед чемпіонів!
Двері рипнули. Пані Жадкіна рвучко обернулася: хто?
— Юліє Володимирівно, можна? — Женя Лисиця делікатно переступила поріг, опустила погляд, аби приховати іронію, якою світилися нахабні очі.
— Чого тобі, Лисице?!
— Мені? Мені — нічого. Ви вчора просили, щоб я увечері… До Галі… Пам’ятаєте?
— Потім, Женю! Йди! Згодом покличу тебе.
— Як скажете. Але ж: пізніше клієнтки нахлинуть. Самі знаєте: завтра — Восьме березня.
Пані Жадкіна набундючилася. Увіп’ялася у масажистку недобрим поглядом.
— Іди і працюй! Поради вона мені роздавати буде!
— Як скажете, — повторила Женя.
Пішла до дверей.
— Стій! — почула за спиною.
Озирнулася.
— Розповідай, — наказала хазяйка. — Бачила Галину? Сказала, щоб вона була сьогодні у «Беллі»?
Женя не встигла відкрити рота, коли на столі голосно задзеленчав мобільний хазяйки. Юлія Володимирівна однією рукою вхопила телефон, другу випростала у бік масажистки, жестом наказала: стій, чекай!
— Феліксе?! — спитала обережно. — Нарада завершилася? Ти можеш говорити?
— Юліє Володимирівно! — почули пані Жадкіна і Женя Лисиця дзвінкий схвильований молодий чоловічий голос. — Я телефоную вам з мобільного Фелікса Аскольдовича!
— Хто «я»?! — Женя бачила, як пані Жадкіна катастрофічно зблідла. — Де Фелікс?!
— Юліє Володимирівно, я — Костиря. Водій Фелікса Аскольдовича.
— Де мій чоловік?! — закричала пані Жадкіна.
— Йому стало зле прямо на нараді у генерала. Його «швидка» забрала.
— Куди?! Костиря, мать твою! У яку лікарню?
— Не знаю. «Швидка» була від «Бориса», а куди вони його повезли…
— Ідіот кінчений! Що ти взагалі знаєш?! — крикнула пані Жадкіна, відключила мобільний. Вхопила сумку, вкинула до неї телефон, уже бігла до дверей.
— Женю! — на ходу. — Керуй! Ти — за хазяйку! І тільки спробуй накосячити!
Вилетіла з кабінету кулею.
Женя Лисиця усміхнулася здивовано. Підійшла до хазяйчиного столу, усілася у хазяйчине крісло. Поклала довгі ноги на стільницю. «Який прекрасний обнадійливий весняний день!» — подумала і тихо розсміялася.
Юлія Володимирівна Жадкіна знала про себе багато чого: що красива, сексуальна і чарівна. Що має харизму, характер і витримку, що ще не втратила фізичної сили, може навіть підтягнутися разів десять. Але на перше місце жінка завжди ставила не свою красу і не характер, а власні мізки, і дуже сподівалася, що вороги, які одного дня захочуть її знищити, прорахуються, бо вважатимуть її звичайною коштовною «лялькою». Яка фатальна помилка! Вона встигне не тільки проаналізувати виклики, завдати удару першою, а й вибудувати стратегію оборони, а потім і наступу.