Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Я не описуватиму, як мені було боляче, коли поновлювався кровообіг. Це було для мене звичне й знайоме явище, воно списало моє обличчя глибокими зморшками, що їх я понесу з собою на шибеницю.
Коли врешті всі пішли з мосї камери, я пролежав до вечора напівсонний, ніби в дурмані. Людина втрачає чутливість, якщо їй завдати болю, надто жахливого, щоб його можна було витерпіти. Я добре обізнаний з такою втратою чутливості.
Увечері я вже міг пересуватись плазом, але стояти ще не мав сили. Я напився води й почистився, скільки зміг, їсти я себе присилував аж другого дня, та й то великим напруженням волі.
Начальник Есертен заявив ось що: він дасть мені кілька днів спочити й поновити сили, а тоді, якщо я не признаюся, де динаміт, — мене знову на десять днів запакують у пекельну сорочку.
— Мені дуже прикро завдавати вам стільки клопоту, начальнику, — сказав я у відповідь. — Шкода, що я не вмер у сорочці і не позбавив вас мороки.
Навряд чи тепер я важив більш як дев’яносто фунтів. А два роки тому, коли двері Сан-Квентіну вперше зачинилися за мною, я мав сто шістдесят п’ять фунтів ваги. І мені здавалося, що коли я втрачу ще хоч дві унції, то не залишуся живий, хоча наступними місяцями я й далі втрачав вагу й дійшов мало не до вісімдесяти фунтів. Я знаю, коли я примудрився вирватись із самотинної камери й ударити наглядача Серстена в ніс, тобто перед тим, як мене взяли на суд у Сан-Рафаель, я, поголений і вмитий, важив вісімдесят дев’ять фунтів.
Багато хто дивується, чому люди стають жорстокі? Начальник Есертен був жорстока людииа. Він зробив і мене жорстоким і від цього сам ще гірше озвірів. Проте вбити мене він ніяк не міг. А щоб повісити мене за те, що я розбив носа наглядачеві, потрібен був спеціальний закон штату Каліфорнії, треба було, щоб суд засудив мене на страту і губернатор не помилував. Але я твердо переконаний, що той наглядач мав надто кровотечний ніс. Адже ж я тоді був самий кістяк, сліпий, як кажан, і хитався, мов билина. Та чи й справді пішла йому кров з носа?.. Я часом сумніваюся. Звісно, він, як свідок, під присягою запевняв, що пішла. Але хіба я не знаю, що наглядачі у в'язниці присягають що на більшу, ніж ця, брехню!
Едові Морелу кортіло довідатися, чи мені пощастило з моїм дослідом, але коли він спробував постукати до мене, то Сміт, що чергував того дня у нашому відділенні, змусив його перестати.
— Нічого, Еде! — простукав я до нього. — Ви з Джейком мовчіть, а я розповідатиму. Сміт не може перешкодити вам слухати, а мені вистукувати. Вони вже не можуть зробити гіршого, ніж зробили, а проте я ще й досі живий.
— Перестань, Стендінгу! — заревім на мене Сміт з коридора, куди виходили всі камори.
Сміт був дуже злобливий чоловік і своєю жорстокістю й лютістю переважав усіх наглядачів. Ми не раз думали, чому він такий. Чи то жінка його до цього довела, чи він страждав хронічною шлунковою хворобою?
Я вистукував собі далі. Він підійшов до віконця в дверях і, зиркнувши на мене, гримнув:
— Сказано перестати!
— Мені дуже шкода, — відповів я лагідним голосом, — але я, так би мовити, попереджую вас, що все одно буду стукати. І…—даруйте, що запитаю вас дещо особисте… — що ви тоді зробите?
— Я… — запально почав був він, але не докінчив, но знаючи, що сказати далі.
— Ну, то що ж саме? — силкувався я допомогти йому.
— Я викличу начальника в'язниці,— сказав він наче трохи ніяково.
— О, прошу! Він такий чарівний добродій! Блискучий взірець шляхетного впливу на в’язнів. Негайно приведіть його до мене. Я хочу поскаржитися йому на вас.
— На мене?
— Авжеж, саме на вас, — казав далі я. — Ви настирливо й брутально заважаєте мені розмовляти з іншими гостями в цьому заїзді.
І начальник Есертен прийшов. Двері відімкнули, і він увірвавсь до камери. Але я вже не наражався ні на яку небезпеку. Усе, що він міг найгірше, він уже зробив. Я був поза його владою.
— Я позбавлю тебе їжі! — ногрозився він.
— Як собі знаєте, — відповів я. — Я призвичаївся до нього. Я не їв цілих десять днів, і знаєте що? Дуже нудна справа знову починати їсти.
— О о! Ти, здасться, залякусш мене? Голодуванням?
— Вибачте, — сказав я, і голос мій був аж шовковий — такий ввічливий. — Це ваші слова, а не мої. Спробуйте хоч раз бути логічним. Повірте, вашу нелогічність мені куди важче терпіти, ніж усі інші ваші тортури.
— Ти перестанеш стукати? — запитав він.
— Ні, даруйте, що роблю вам прикрість, але мене діймас таке непереможне бажання поговорити, що…
— Я зараз же знову зашнурую тебе у пекельну сорочку!