Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
За деякий час батько повернувся до нас.
— Джесі,— запитав він, — ти боїшся індіян?
Я рішуче похитав головою, здогадуючись, що мені знову хочуть доручити щось важливе.
— А клятих мормонів також не боїшся?
— Клятих мормонів тим паче не боюсь! — відповів я, радий нагоді вилаяти наших ворогів, не наражаючись на ляпаса від матері.
Я завважив, що на мою відповідь по втомленому батьковому обличчі пробігла ніби легенька усмішка.
— Коли так, Джесі,— сказав він, — то, може, ти підеш до джерела по воду разом із Джедом?
Я відразу хотів уже йти.
— Ми одягнемо вас обох як дівчаток, — казав далі батько. — Може, вони тоді не стрілятимуть.
Я впирався, щоб іти так, як є, тобто хлопцем, у штанях, але поступився при першому батьковому натякові, що можна передягтн іншого хлопця й послати його з Джедом замість мене.
З фургона Четоксів принесли скриню. У них було двос дівчаток-близнят, таких на зріст, як ми з Джедом. Кілька жінок допомогли нам. Воші одягли нас у святкове дівчачо вбрання, що пролежало в скрині від самого Арканзасу.
Мати страшенно боялася за мене. Вона покинула дитину на Сару Данлеп і провела мене до шанців. Під фургонами, коло піщаного насипу, нам з Джедом востаннє наказали, що робити, і ми виповзли з табору на незахищепе місце. Одягнені ми були однаково: білі панчішки, білі сукенки з широкими синіми поясами і білі капелюшки від сонця. Ми трималися за руки, Джед правою рукою, а я лівою, а у вільних руках мали по двоє відер.
— Будьте спокійні,— застеріг нас батько, коли ми рушили. — Не кваптесь! Ідіть так, як дівчатка ходять.
Ніхто в нас ні разу не стрельнув. Ми щасливо дійшли до джерела, понабирали відра і, припавши до води, понапивалися самі. Так само щасливо ми вернулися назад з повними відрами. І не вчули жодного пострілу.
Я не пам’ятаю добре, скільки разів ми так ходили по воду, мабуть, разів з п’ятнадцять, а то усі двадцять. Ми йшли помалу, тримаючись за руки, і так само помалу верталися назад з чотирма повними відрами. І дивно, яка в нас самих була надзвичайна спрага! Ми кілька разів припадали до джерела й жадібно пили воду.
Нарешті ворогові терпець увірвався. Я взагалі не розумію, як могли індіяни так, довго стримуватись і не стріляти. Мабуть, вони мовчали з наказу білих, що були з ними. Та хоч там як, а коли ми знову подалися по воду, то з горба, де стояли індіяни, гримнула ринниця, а за нею друга.
— Вертайтесь! — гукнула мати.
Ми з Джедом перезирнулися. Він був упертий, і я знав, що він перший не поверне. Я пішов до джерела. А Джед слідом за мною.
— Джесі! Ти!.. — крикнула мати, і в голосі її чути було щось більше, ніж загрозу налупцювати мене.
Джед запропонував узяться за руки, але я похитав головою.
— Біжімо, — сказав я.
Ми погналися піском під дощем куль. Здавалося, що всі рушниці на горбі, де були індіяни, почали стріляти. Я перший добіг до джерела, й Джедові довелось пождати, поки я наберу води.
— Тепер біжи назад, — сказав він. Я бачив, що він, не поспішаючи, набирав воду, і здогадався, що він знову хоче бути останній.
Я присів і, чекаючи на нього, дивився, як кулі здіймали хмарки куряви. Назад ми побігли поряд.
— Не так швидко, — спиняв я його, — розіллеш половину води.
Це йому дошкулило, і він побіг повільніше. На півдорозі я спіткнувся і впав. Куля, що вдарила в землю просто переді мною, засипала мені очі піском. Першої миті я подумав навіть, що вона влучила в мене.
— Ти зумисне впав, — поглузував Джед, коли я звівся на ноги. Він стояв і чекав, коли я підведуся.
Я вгадав його думку. Йому здалося, ніби я впав зумисне, щоб розілляти воду і ще раз вернутися до джерела.
Ми так хизувалися один перед одним сміливістю, що я скористався з його думки й справді повернувся назад. А Джед Дангем, ніби не помічаючи куль, що збивали круг нього куряву, стояв виспростаний і чекав мене в незахищепому місці. Ми вернулися, йдучи поряд, повиті славою навіть за свою хлоп'ячу нерозсудливість. Проте Джед доніс тільки одне відро, — друге йому пробила куля біля самого дна.
Мати зустріла мене лайкою за непослух, але вона, мабуть, відчувала, що батько не дозволив би дати мені прочухана після того, що я зробив. Поки вона мене сварила, він з-поза її плеча підморгнув мені — вперше за все моє життя. В ямі до нас поставилися, мов до справжніх героїв. Жінки плакали, обнімали й цілували нас і благословляли. Я дуже пишався з такого вияву їхньої вдячності, проте так само, як і Джед, удавав, що мені дуже не до вподоби всі ці сентименти. А надто я запишався, коли Джеремі Гопкінс із величезним завосм на покаліченій лівій руці сказав, що ми з того самого тіста, що й справжні білі чоловіки, як от Деніель Буй, Малюк Карсон та Дейві Крокет[25].
25
Даніель Бун (1734–1820) — один з перших піонерів на американському Заході. Малюк Карсон (справжнє ім’я та прізвище Крістофер Карсон, 1809–1868) — американський трапер-мисливець, один з перших освоювачів західних районів СІНА. Дейві Крокет (1786–1836) — один з американських піонерів-поселенців у Західному Теннессі, прославився як стрілець та гуморист.