Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Як бачиш, дорогий читачу, у самотинних камерах не все було безнадійно погане. Таких три голови, як наші, знаходили багато способів гаяти час. Можливо, цим ми рятували один одного від божевілля, але мушу сказати, що Опенгаймер гнив у самотинному відділенні сам-один цілих п’ять років, перше ніж з’явився Морел, а проте зберіг здоровий глузд.
Одначе, не подумайте, боронь боже, що наше життя в одиночках було оргією духовних розваг і захопливих психологічних дослідів.
Ми терпіли багато всяких мук, страшних мук. Тюремники, — ці катюги, найняті на ваші гроші, любі громадяни, — були звірами. Нас оточувала всіляка підлота. Харчі були гнилі, одноманітні, нетривні. Тільки великою силою волі могли люди виживати на таких харчах. Я не маю сумніву, що наша призова худоба, наші свині й вівці на показовій університетській фермі в Дейвісі похиріли й загинули б, якби одержували таку мізерну пайку, як ми.
Книжок у нас не було. Саме наше перестукування означало порушення в’язничних правил. Зовнішній світ практично не існував для нас. Він був наче примарне видиво. Опенгаймер, наприклад, зроду не бачив ні автомобіля, ні мотоцикла. Якщо потрапляли деколи вісті із зовнішнього світу, то такі вони були неясні й задавнені, що не мали реального сенсу. Опенгаймер казав мені, що про російсько-японську війну він дізнався через два роки після того, як вона закінчилася.
Ми були поховані за життя, живі мерці. Самотинні камери були наші могили, в яких ми при нагоді перемовлялися стуком, мов ті духи на спіритичному сеансі.
Новини? Будь яка дрібниця вже була для нас новина. Зміна пекаря, що про неї ми довідувалися з якості хліба. Чому цілий тиждень не було Морданя Джонса? Чи в нього відпустка, чи він заслаб? Чому Вілсона, що чергував у нас десять діб у нічиій зміні, перевели? Цілий тиждень ми могли міркувати над такими дурницями. А коли з’являвся хтось, засуджений на місяць одиночного ув’язнення, то це вже була подія. Проте ми могли дуже мало довідатись від такого короткочасного і здебільш тупоголового Данте. Його перебування в нашому пеклі було занадто нетривале. Не встигав він навчитися вистукувати, як уже повертався назад у широкий ясний світ живих людей.
Проте знову скажу, що у нашому падолі тіней не все було банальне. Узяти хоча б те, що я навчив Опенгаймера грати в шахи. Ви собі тільки уявіть, вистукуванням навчити грати в шахи людину, що сидить від вас за дванадцять камер, домогтися, щоб вона ясно бачила перед собою шахівницю, всі фігури, їхнє розташування, навчити її, як ходить кожна фігура, пояснити все так докладно, що потім, мавши шахівницю перед очима тільки в своїй уяві, ми грали з ним цілі партії. Та що там казати! Опенгаймер мав такий напрочуд сильний розум, що кінець кінцем став мене обігрувати, не бачивши зроду жодної шахової фігури.
Яке, наприклад, могло в нього утворитись уявлення про туру, коли я вперше простукав йому це слово? Опісля я часто питав його, але все дарма: він не міг пояснити мені словами того образу, що постав йому в голові, хоча це не завадило йому згодом так майстерно грати, що він безліч разів збивав мене з пантелику.
Міркуючи про такий вияв людською духа й волі, я вже вкотре приходжу до висновку, що саме в цьому й полягає реальне. Реальний тільки дух. Тіло — це фантасмагорія, видимість. Я питаю вас, питаю: як матерія чи тіло могло б грати в шахи на уявній шахівниці й уявними фігурами на відстані дванадцяти порожніх камер та ще ті самим перестукуванням?
РОЗДІЛ XV
Колись я був Едем Стренг, англієць. Жив я, як мені здається, десь між 1550 і 1650 роками, і помер, як ви побачите, на схилі віку. Відтоді, коли Морел навчив мене заподіювати собі неповну смерть, я все шкодував, що не знаю грунтовніше історії. Я міг би тоді визначити багато такого, що тепер лишається для мене неясним. Бо так, як є, доводиться навмання визначати, коли саме йде жила кожна з тих осіб, що втілювали мене.
Щодо Едема Стренга, то мені дивно, що я дуже мало пам’ятаю про його перші тридцять років. Едем Стренг не раз воскресав у мені, коли я лежав зв’язаний у пекельній сорочці, але завжди він був уже зрілий, дужий тридцятилітній чоловік.
Як Едем Стренг, я неодмінно бачу себе на низьких піщаних островах десь під екватором, чи не в західній частині Тихого океану. Я почуваю себе тут, як удома, і живу на цих островах, здається, не від учора. Острови заселені тисячами людей, але серед них тільки я один — білий. Тубільці становлять чудову расу: вони високі, м’язисті, широкоплечі. Звичайний зріст — шість футів, їхній король, Раа-Кук, на зріст щонайменше — шість футів і шість дюймів, і хоч важить добрих триста фунтів, проте ніхто не назвав би його гладким, так пропорційно він збудований. Багато його ватагів такі самі високі, а жінки у них не набагато нижчі за чоловіків.