Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

Але Ед Морел, що мандрував так само, як і я, хоч з іншими наслідками, повірив мені. Він сказав, що коли його тіло завмерло в пекельній сорочці й дух визволився з нього, він і далі лишився Едом Морелом. Він ні разу не бачив себе кимось іншим, коли його дух визволявся з тіла, а переживав своє, власне життя. Ед Морел розповідав, що коли йому пощастило визволитись із тіла і побачити збоку, як воно лежало в пекельній сорочці посеред камери, він подався в Сан-Фрапціеко побачити, що там нового.

Він двічі провідував свою матір і обидва рази саме тоді, як вона спала. І в своїх мандрівках він не мав сили над матеріальними речами: не міг відчинити або зачинити дверей, не міг зрушити з місця жодної речі, не міг чим-не-будь стукнути й виявити свою присутність. З іншого боку, матеріальні речі не мали влади над ним. Він без перешкод проходив крізь стіни, крізь зачинені двері. Сутністю, себто тим, що існувало реально, була в ньому думка, дух.

— У бакалійній крамниці, недалеко від будинку моєї матері, змінився власник, — розповідав Морел. — Я побачив це з нової вивіски. Треба було чекати цілих півроку, доки мені дозволили написати першого листа. У листі я запитав матір про ту крамницю, й вона відповіла, що власник справді змінився.

— Ти що, читав вивіску? — запитав Опенгаймер.

— Звіспо, читав, — відповів Морел. — А то ж як інакше?

— Ну гаразд, — вистукав недовірливий Опенгаймер. — Ти можеш нам довести. Коли-небудь, як у нас буде порядний наглядач, з тих, що дають заглянути в газету, зробиш так, щоб тебе зашнурували у пекельну сорочку. Тоді вилазь із тіла й мандруй просто у Фріско[27]. Проберись на ріг Третьої і Маркіт-стріту о другій або о третій годині ночі, коли ранкові газети саме друкуються. Прочитай останні новини й швиденько вертай назад у Сан-Квептін, щоб розповісти нам ті новини до того, як газети перевезуть через бухту. Тоді попросимо у наглядача газету. І якщо в газеті буде те, що ти розкажеш, я тобі повірю.

То була б добра перевірка. Я не міг не погодитись із Опентаймером, що то був би неспростовний доказ. Морел сказав, що колись неодмінно спробує, хоч йому дуже важко залишати своє тіло; зважиться на таке він тільки тоді, як уже несила буде терпіти в сорочці.

— Оце такі ви завше — як до діла, так і сіла, — поглузував Опенгаймер. — Моя мати вірила в духів. Коли я був малим, вона раз по раз бачила їх, розмовляла з ними, питала в них поради. Але чогось такого, щоб до діла, вони їй ніколи не порадили. Духи не могли сказати їй, де батькові приклюнеться робота, чи знайде він золоту жилу, чи випаде йому щасливий квиток у китайській лотереї. Не могли, та й годі. Натомість верзли всякі дурниці — що батьків дядько мав воло, що мій прадід номер від сухот, що ми переберемося в іншу оселю через два-три місяці.— а передбачити таке було невелика мудрість, бо ми міняли оселю разів із шість на рік.

Я думаю, що якби Опенгаймер дістав освіту, з нього вийшов би другий Маріпстті або Геккель[28]. Він міцно держався за факти, а логіка його була непереможна, хоч і трохи холодна. «Доведи мені, та й годі», — ось як він ставився до всього. На віру він не брав анічогісінько. Про це якраз казав мепі Морел. Саме брак віри завадив Опенгаймерові домогтися неповної смерті у пекельній сорочці.