Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— О, будь ласка! Я безмежно люблю пекельну сорочку. Вона мені як справжня матір, і я навіть гладшаю в ній. Подивіться лиш на цю руку, — я закачав рукав і показав йому свого м’яза, такого тоненького, що коли я зігнув руку, то він здавався мотузочком. — Як у доброго коваля, хіба ні? А груди які широкі!.. Сандо[26] ще доведеться подумати про свої лаври. А живіт! Ну, я так гладшаю, що для вас це може скінчитися скандалом. Чи бачено, щоб у в’язниці покараним так добре йшлося! Стережіться, начальнику! Платники податків, мабуть, муситимуть узятися за вас.
— Перестанеш ти стукати?! — заревів він.
— Ні, хоч я вам дуже вдячний за вашу турботу. Розміркувавши як слід, я вирішив, що стукатиму й далі.
Він з хвилину дивився на мене, неспроможний і слова вимовити, а тоді, усвідомивши своє безсилля, повернувся йти.
— Дозвольте ще одне запитання.
Що ще там? — спитав він через плече.
— Що ви наміряйтеся зробити?
Я й досі ще не можу вийти з дива, як він із своїми нападами люті не вмер давно вже від удару.
Після того, як переможений начальник вийшов, я цілі години вистукував, оповідаючи історію своїх пригод. Ед Морел і Опенгаймер змогли заговорити не раніш як уночі, коли Мордань Джонс змінив Сміта і, своїм звичаєм, нишком задрімав.
— Сни, — простукав Опенгаймер свій висновок.
«Так, звісно, — подумав я. — Те, що міг переживаймо, і становить суть наших снів».
— Коли я був нічним посланцем, — вистукував далі Опенгаймер, — то якось занадто хильнув. Ну, скажу вам, ви ніде не знайдете такого, як я набачився тоді. Я гадаю, що всі оті, хто пише романи, роблять так само: п’ють, аби якнайвище накрутити собі уяву.
Але Ед Морел, що мандрував так само, як і я, хоч з іншими наслідками, повірив мені. Він сказав, що коли його тіло завмерло в пекельній сорочці й дух визволився з нього, він і далі лишився Едом Морелом. Він ні разу не бачив себе кимось іншим, коли його дух визволявся з тіла, а переживав своє, власне життя. Ед Морел розповідав, що коли йому пощастило визволитись із тіла і побачити збоку, як воно лежало в пекельній сорочці посеред камери, він подався в Сан-Фрапціеко побачити, що там нового.
Він двічі провідував свою матір і обидва рази саме тоді, як вона спала. І в своїх мандрівках він не мав сили над матеріальними речами: не міг відчинити або зачинити дверей, не міг зрушити з місця жодної речі, не міг чим-не-будь стукнути й виявити свою присутність. З іншого боку, матеріальні речі не мали влади над ним. Він без перешкод проходив крізь стіни, крізь зачинені двері. Сутністю, себто тим, що існувало реально, була в ньому думка, дух.
— У бакалійній крамниці, недалеко від будинку моєї матері, змінився власник, — розповідав Морел. — Я побачив це з нової вивіски. Треба було чекати цілих півроку, доки мені дозволили написати першого листа. У листі я запитав матір про ту крамницю, й вона відповіла, що власник справді змінився.
— Ти що, читав вивіску? — запитав Опенгаймер.
— Звіспо, читав, — відповів Морел. — А то ж як інакше?
— Ну гаразд, — вистукав недовірливий Опенгаймер. — Ти можеш нам довести. Коли-небудь, як у нас буде порядний наглядач, з тих, що дають заглянути в газету, зробиш так, щоб тебе зашнурували у пекельну сорочку. Тоді вилазь із тіла й мандруй просто у Фріско[27]. Проберись на ріг Третьої і Маркіт-стріту о другій або о третій годині ночі, коли ранкові газети саме друкуються. Прочитай останні новини й швиденько вертай назад у Сан-Квептін, щоб розповісти нам ті новини до того, як газети перевезуть через бухту. Тоді попросимо у наглядача газету. І якщо в газеті буде те, що ти розкажеш, я тобі повірю.
То була б добра перевірка. Я не міг не погодитись із Опентаймером, що то був би неспростовний доказ. Морел сказав, що колись неодмінно спробує, хоч йому дуже важко залишати своє тіло; зважиться на таке він тільки тоді, як уже несила буде терпіти в сорочці.
— Оце такі ви завше — як до діла, так і сіла, — поглузував Опенгаймер. — Моя мати вірила в духів. Коли я був малим, вона раз по раз бачила їх, розмовляла з ними, питала в них поради. Але чогось такого, щоб до діла, вони їй ніколи не порадили. Духи не могли сказати їй, де батькові приклюнеться робота, чи знайде він золоту жилу, чи випаде йому щасливий квиток у китайській лотереї. Не могли, та й годі. Натомість верзли всякі дурниці — що батьків дядько мав воло, що мій прадід номер від сухот, що ми переберемося в іншу оселю через два-три місяці.— а передбачити таке було невелика мудрість, бо ми міняли оселю разів із шість на рік.
Я думаю, що якби Опенгаймер дістав освіту, з нього вийшов би другий Маріпстті або Геккель[28]. Він міцно держався за факти, а логіка його була непереможна, хоч і трохи холодна. «Доведи мені, та й годі», — ось як він ставився до всього. На віру він не брав анічогісінько. Про це якраз казав мепі Морел. Саме брак віри завадив Опенгаймерові домогтися неповної смерті у пекельній сорочці.
26
Сандо, Юджін (1867–1925) — професійний силач, родом з Німеччини; виступав, між іншим, на Чікагській всесвітній виставці (1893).
27
Фріско — простомовна назва Сан-Франціско.
28
Геккель, Ернст (1834–1919) — німецький біолог-еволюціоніст, послідовник Дарвіна.