Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Тут чимало островів, і всі вони під владою Раа-Кука, крім кількох на півдні, де раз у раз вибухають повстання. Ці тубільці, з якими я живу, — полінезійці; я це знаю, бо в них рівне чорне волосся. Шкіра їхня має від сонця золотавий колір. Їхня мова, якою я балакаю, надзвичайно легка, плавна, багата й мелодійна; вона має мало шелестівок, складаючись переважно з голосних. Вони люблять квіти, музику, танці, ігри; вони по-дитячому простодушні й щасливі у своїх забавах, хоч у гніві й на війні стають дико жорстокі.
Я, Едем Стренг, знаю своє минуле, але мало про нього згадую. Я живу теперішнім і не журю собі голови ні майбутнім, ані минулим. Нічим я не клопочуся, живу необачливо й марнотратно і почуваю себе щасливим через те, що здоровий і маю надмір сили. Риба, овочі, городина, водорості — чого ж мені ще треба? Шлунок повний, і я задоволений. Я посідаю високе становище при дворі Раа-Кука, вищого ніхто не має, навіть Аба-Таак, найвищий жрець. Ніхто не сміє зняти руку чи зброю на мене. Я — табу, такий самий священний, як і повітка для човнів, де під помостом спочивають кістки незчисленних королів, предків Раа-Кука.
Я пам’ятаю, як розбився корабель, і з усіх, що пливли на ньому, тільки я врятувався. Була страшна буря, і всі потопились. Але мені не хочеться згадувати про цю катастрофу. Якщо я думаю про минуле, то найчастіше лину думками в маленьке сільце, що мало з дванадцять хатин під стріхою, до часів свого дитинства, коли я чіплявся за материну спідницю. Мати моя була рослява англійка з молочно-білою шкірою і білявими косами. Іноді мені здається, що я знов чую, як співає чорний дрізд коло плоту, і бачу блакитні дзвіночки, що з дубового лісу розіллялися блакитною річкою по оксамитовій траві. А найкраще згадується мені жеребець з кудлатими бабками біля копит. Коли його вели вулицею, то він звичайпо метався навсібіч, скакав і іржав. Я з переляку кидався до матері і, хоч де б вона була, хапався їй за спідницю й ховавсь у згортках.
Але годі про це, я не маю наміру писати про дитинство Едема Стренга.
На цих безіменних для мене островах я прожив кілька років, і, безперечно, був там першою білою людиною. Я був одружений з Лі-Лі, сестрою короля. Вона мала шість футіз з лишком і якраз на той лишок переважала мене зростом. На мене тоді було любо глянути. Я був статурний і широкоплечий, мав широкі груди. Жінки всіх рас, як ви самі побачите, позирали на мене прихильним оком. Руки мої, там, де не досягало сонце, були білі, наче молоко, зовсім як у матері. Очі були блакитні, вуса, борода й чуб — золотаво-жовті, такі, як у вікінгів на картинах. Та я, певне, походив не від них, а від якогось морського розбійника, що колись давно оселився в Англії. Народився я в сільській хатині, в моїй крові було стільки морської солі, що я рано знайшов шлях на корабель і став матросом. Ось хто я був — не офіцер, не шляхетний мандрівник, а простий матрос, що важко гарував, поневірявся й страждав.
Раа-Кук цінував мене, і через те я мав у ньому королівську підпору. Я вмів робити речі з заліза, що вперше з’явилось у країні Раа-Кука з нашого розбитого судна. Судно затонуло за десять ліг [29] на північний захід від островів. При нагоді ми підпливали туди на пірогах. Судно сповзло з підводного рифа й лежало на глибині п’ятнадцяти сажнів. Доводилось діставати залізо з води. Тубільці уміли чудово пірнати й працювати під водою. Я теж навчився пірнати на п’ятнадцять сажнів, проте ніколи не міг зрівнятися з ними, дарма що на суходолі, завдяки своїй англійській вправності та силі, переважав кожного з них. Я пам’ятаю, як я навчив їх битися палицями, і ця розвага поширилася, мов пошесть, так що розбиті голови стали звичайним явищем.
На затонулому судні я знайшов судновий журнал. Він увесь подерся і від води перетворився на кашу, а чорнило так порозпливалось, що важко було щось прочитати. Я наводжу тут уривок з нього, сподіваючись, що дечим він, можливо, допоможе якомусь ученому аматорові давнини точніше визначити час подій, про які я маю написати.
…«Вітер ходовий, і це дає лам змогу переглянути і пересушити трохи наших припасів, а надто китайську шинку й суху рибу, що становлять частину наших харчів. Службу божу також відправлено на палубі. По обіді вітер повернувся з півдня у рвачкий, але без дощу, тож другого ранку ми змогли все прибрати й обкурити судно порохом…»
29
Ліга (морська) — дорівнює 3 морським милям або 5,56 км