Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Це сталося тоді, коли наші чоловіки порівнялися з міліцією. — я саме обернувся подивитись, де Джед Дангем. Я почув, як майор Гікбі скрикнув гучним голосом: «Виконуйте свій обов'язок!» Усі міліціонери враз піднесли рушниці, і наші люди почали падати на землю. Жінки Дімдайк упали всі разом. Я обернувся до матері — вона також лежала. З-поза заростів сипнули сотні індіян і теж стріляли в нас. Дві сестри Данлегі метнулися тікати через пісок, я за ними. На бігу я ще побачив, як візник з одного фургона дострілював поранених. Коло другого фургона коні злякано ставали дибки, і візник насилу їх стримував.
У цю мить маленького хлопчика, що біг за дівчатами Данлен, оповила темрява. Урвалися спогади, бо й Джесі Фенчер навіки поростав існувати як Джесі Фенчер. Форма, що становила Джссі Фенчера, його тіло, була видима матерія і зникла, як усе видиме. Зате незнищенний дух не зник. Він далі живе в іншому тілі, в тілі, що належить Дерелові Стендінгу. якого незабаром виведуть звідси й повісять, і він також піде в небуття, як усе видиме.
У Фолсомській тюрмі є такий собі довічно ув’язнений Метью Дойвіс, староста. Він у відділенні смертників. Він уже дід, а його батьки належали до піонерів, що перші перетинали прерії. Я розмовляв із ним, і він підтвердив, що справді була така різанина, де загинув Джесі Фенчер. Коли він був ще хлопчиком, у них дома часто говорили про різанину на Гірських луках. Він казав, що живими зал шпили тільки дітей на фургоні, бо вони були ще замалі, аби розповісти про той злочин.
А тепер самі зважте. За ціле життя Дерел Стендінг ніколи не чув і не читав про Фенчерову валку, що її знищили на Гірських луках. Проте, коли я лежав у пекельній сорочці в Сап-Квентіні, все це мені стало відоме. Я не міг з нічого створити цю подію, як не міг з нічого створити динаміту. Ці події та факти, про які я вам розповів, мають тільки одне пояснення. Вони належать моєму духові, що на відміну від матерії живе вічно.
Закінчуючи цей розділ, я хочу додати ще одне: Метью Дейвіс сказав також, що через кілька років урядовці Сполучеинх Штатів заарештували Лі, привели на Гірські луки і там, на місці нашого табору, стратили.
РОЗДІЛ XIV
Минули мої перші десять днів у пекельній сорочці. Коли лікар Джексон великим пальцем натиснув, на моє очне яблуко й привів мене до пам’яті, я розплющив очі й посміхнувся в лице начальникові Есертену.
— Занадто паскудний, щоб жити, й занадто підлий, щоб умерти, — кинув він у мій бік.
— Десять днів минуло, начальнику, — прошепотів я.
— Знаю, ми зараз тебе розв'яжемо, — пробурчав він.
— Річ не в тому, — сказав я. — Ви бачили мою посмішку і, певне ж, не забули, що ми з вами закладалися. Не кваптесь мене розв’язувати. Дайте спершу тютюну й цигаркового паперу Морелові й Опенгаймерові. А щоб ви не сумнівалися, то ось вам ще одна посмішка.
— О, я знаю, що ти за один, Стендінгу, — докірливо сказав начальник, — але ти нічого не досягнеш. Або я таки тебе зламаю, або ти поб’єш усі рекорди в пекельній сорочці.
— Та він уже побив їх, — зауважив лікар Джексон. — Чи хто чув коли, щоб людина посміхалась після десяти днів у цій сорочці?
— Удає, — відказав начальник. — Розв’яжи його, Гачінсе.
— Куди так поспішати? — запитав я пошепки. Життя в мені ледве тліло, і я мусив навіть для шепоту збирати всю свою силу й напружувати всю волю. — Куди поспішати? На поїзд я не йду, і мені тепер так вигідно лежати, що краще б ви зовсім мене не турбували.
Проте вони розв’язали мене й, безпорадного, витрясли зі смердючого мішка просто на підлогу.
— Не диво, що йому здалось так вигідно, — зауважив капітан Джемі.— Він нічого не відчувас. Він спаралізований.
— Бабуня ваша спаралізована, а не він, — ошкірився начальник. — Поставте його на ноги й побачите, що він стоягиме.
Гачінс і лікар підвели мене.
— Тепер пустіть, — скомандував начальник.
Але до тіла, що властиво було мертвим цілих десять днів, життя не могло повернутись так швидко, і я, не маючи ще над ним влади, спустився на коліна, скорчився, упав на бік і об стіну розбив собі лоба.
— Бачите, — сказав капітан Джемі.
— Прикидатися він мастак, — зауважив на те начальник. — У нього вистачить нервів на що хочете.
— Ви правду кажете, начальнику, — прошепотів я з підлоги. — Я зробив це навмисне. Підведіть мене, і я знову так само впаду. Вам буде чим розважитись.