Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Решту дня я, пам’ятаю, промучився з правим оком, яке куля засинала піском. Мати сказала, що воно геть запливло кров’ю. Я заплющував його, розплющував знову, але біль не минався.
В нашій ямі люди заспокоїлись. Води вистачило на всіх, але треба було подумати, як роздобути її завтра. До того ж усі знали, що в нас кінчалися набої. Батько старанно перетрусив фургони, але знайшов тільки п’ять фунтів пороху. Трохи більше лишалось у порохівницях — і це було все.
Вчора вороги почали наступ надвечір, тому я сподівайся, що так само буде й сьогодні, і заздалегідь перебрався в шанці, туди, де лежав Лабан. Він, жуючи тютюн, не помічав мене. Якийсь час я мовчки стежив за ним, боячись озватися, щоб він не прогнав мене. Лабан пильно вдивлявся з-поза фургона в бік ворога і не переставав жувати тютюн, а жуйку обережно випльовував у ямку в піску.
— Ну, як справи? — запитав я нарешті. Так Лабан завжди звертався до мене.
— Чудово, — відказав він. — Чудово, бо я можу знову жувати, Джесі! Мені було так пересохло в роті, що я з самого ранку не міг жувати тютюну, аж доки ти не приніс води.
На півпічно-східному горбі, за яким отаборилися білі, вистромилась чиясь голова й плече. Лабан узяв рушницю. Він довго цілився, але потім похитав головою.
— Чотириста ярдів! Нічого ие вийде… Не варто пробувати. Може, влучу, а може, й ні. А батько твій дужо заощаджують порох.
— Як, на вашу думку, чи в нас є яка надія? — спитав я тоном дорослого. Після свого подвигу з водою я почувай себе до певної міри вже дорослим. Лабан відповів не зразу, видимо, обмірковуючи свої слова.
— Та що критися, отіпились ми в добрій тарапаті, Джесі. Але ми виберемось, можеш закластися на свого останнього долара.
— Виберемось, тільки не всі,— заперечив я.
— А хто не вибереться?
— Як хто? Біл Тайлер, місіс Грант, Сайлес Дайлєн та й інші.
— Дурниці, Джесі! Вони вже в землі. Хіба ти не знаєш, що всім у житті доводиться ховати своїх небіжчиків. Відколи світ-світом люди їх ховають, а живих, проте, не меншає. Бачиш, Джесі, смерть і народження поруч ідуть. Народжуються так само скоро, як і вмирають, навіть скоріше, бо число людей щораз більшає та множиться. Узяти хоч тебе, Джесі: сьогодні вдень, коли ти ходив по воду, тебе могли вбити, а тепер ти сидиш тут і розмовляєш зі мною, і дуже скидається на те, що ти виростеш і станеш батьком доброї великої родини. У Каліфорнії, кажуть, усе буйно росте.
Його слова додали мені сміливості, і я раптом висловив те, що давно крив у душі.
— Слухайте, Лабане, от уявімо, що вас уб’ють…
— Кого? Мене? — аж скрикнув він.
— Я ж кажу: «уявімо», — пояснив я.
— Так? Ну то гаразд. І що далі? Уявімо, що мене вбили…
— Може, ви тоді віддали б мені свої скальпи?
— Та мати дасть тобі такої бубни, як побачить їх у тебе!
— Я не носитиму їх. Якщо вас уб’ють, Лабане, то хтось мусить їх узяти. То чому б не я?
— Чому б не ти? — й собі сказав він. — Авжеж, чому б, справді, не ти? Гаразд, Джесі. Я люблю тебе і твого батька також. Гаразд, тільки-но мене вб'ють, скальпи твої, та й ніж, що їх різав, також твій. Тімоті Грант тут. Нехай він буде свідком. Ви чули, Тімоті?
Тімоті відповів, що чув. А я лежав у душному шанці й від щастя не міг вимовити й слова подяки.
За свою завбачливість, що погнала мене в шанці, я мав повну винагороду. Коли сонце заходило, знов почався напад і на нас полетіли тисячі пострілів, хоч нікого й не дряпонуло. Зі свого боку ми відповіли тільки тридцятьма пострілами, проте я бачив, що Лабан і Тімоті Грант убили кожнім по одному індіянинові. Лабан сказав мені, що сіріляли самі індіяни. Білі жодного разу не пальнули, і це його пантеличило. Воне не допомагали нам, та й самі не наступали, але весь час спілкувалися з іпдіянами, що стріляли в нас.
Ранок знову приніс нам пекучу спрагу. Я виповз з ями, ледве на світ зайнялося. За ніч упала рясна роса. Чоловіки, жінки й діти злизували її з фургонів, з обіддя на колесах, із гальм.
Казали, що Лабан повернувся перед світанком з розвідин. Він скрався аж до самого табору білих. Вони не спали і, ставши в коло, при світлі вогнищ молилися. З тих слів, які долинули до нього, Лабан зрозумів, що вони молилися за нас: що їм з нами робити.