Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Викликавши покоївку, Григорій послався на телефонну розмову, якої чекає, і попросив подати сніданок до себе в кімнату. Після затишної, обжитої квартирки Матіні, номер у пансіонаті здавався особливо непривабливим з стандартним умеблюванням і стандартними окрасами: неодмінними вазою на круглому журнальному столику і виверженням Везувію на стіні. Мало не в усіх тратторіях, перукарнях, ресторанах, де побував Григорій, вивергався Везувій чи плюскотіли хвилі Неаполітанської затоки. Підморгнувши вулкану, наче давньому знайомому, Григорій заходився біля опалого і прохололого омлету, запиваючи його ріденькою кавою. Їсти хотілося страшенно, — вчора він не повечеряв, і Григорій вже намірився вийти, щоб десь до-справжньому поснідати, але спинив телефонний дзвінок. Рамоні!
З трубки, проте, долинув інший голос. Церемонно вибачаючись, Умберто Вісконте просив шановного синьйора Шульца завітати до нього в пильній справі. Якщо синьйор Шульц буде такий ласкавий, то бажано хоч зараз.
— Безумовно… безумовно, синьйор Вісконте. Вважатиму за свій обов’язок… Ні, машини присилати не треба, адресу я запам’ятав, за кілька хвилин буду.
Умберто Вісконте сам відкрив вхідні двері Григорію і відразу провів його в свій кабінет.
Ще під час першої зустрічі з батьком Маріанни Гончаренка вразило, з якою стриманою гідністю він тримався, незважаючи на всю трагічність обставин, за яких відбулося їх знайомство. Тепер хвилювання Умберто Вісконте теж виказувало лише тремтіння пальців, якими він механічно пересував дрібнички на столі, що потрапляли під руку, та гарячковий блиск очей. Прикривши їх на мить долонею, Вісконте вибачився:
— Даруйте, я цілу ніч не спав, болять повіки.
Григорій розумів — старому просто важко почати розмову, він хоче зібратися з думками.
— Ви не вважатимете мене невихованим і зарозумілим молодиком, якщо я вас попрошу про одну річ? — спитав Гончаренко, бажаючи йому допомогти.
Умберто Вісконте скинув на нього очі, сповнені щирої приязні.
— Я перед вами в неоплатному боргу, синьйор Шульц, ви можете мене просити про що завгодно.
— От саме про цей, як ви його назвали, «борг» я і попросив би вас забути. З телефонної розмови я зрозумів — ви боїтесь мене обтяжити, вам незручно, що я, людина стороння і мало вам знайома, стала свідком подій, які ви бачите в надто трагічному світлі. Це позбавляє наші взаємини звичайної людської простоти. А мені так би хотілося бути корисним і вам, і синьйориті Маріанні! Я в Римі пробуду недовго, але все, що зможу для вас зробити, зроблю з охотою і від щирого серця. Вважатимемо, що з преамбулою покінчено?
— Так, — уперше посміхнувся самими очима Вісконте. — Іноді мовчазна довіра може бути красномовніша за слова.
— Отже?
— У цього негідника лишилося дві записки Маріанни і один лист. Він мусить їх повернути. І хай не посилається, що кудись подів. Такі бережуть кожен папірець, як зброю.
— Рамоні поверне все до клаптика. Передусім він боягуз. Ну, а про те, як примусити його мовчати, ми вже говорили минулого разу.
— Мені сумно, що ви збираєтесь залишити Рим.
— Мені теж. Я тут лишаю кількох хороших друзів.
— Зарахуйте до їх числа і нашу родину. І пам’ятайте: завжди, у всяку пору…
— Спасибі, синьйор Вісконте! Я дуже ціную цю ознаку вашої приязні.
Домовившись зустрітися завтра, Гончаренко розпрощався з батьком Маріанни.
Повертатися до пансіонату не хотілось, апетит чомусь пропав. До ресторану, першого, який трапився по дорозі, його привів уже не голод, а бажання подзвонити на віллу, дізнатися, чи приїхав Рамоні. Замовивши, для годиться, сухого вина і печеню з молодої баранини, Григорій попрямував до кабіни таксофону. Трубку взяли тієї ж миті, ніби на його дзвоник давно чекали. У вуха линула злива запитань, нарікань на терміновість справ, які так невчасно погнали в дорогу, вибачень і прохань приїхати якнайскоріше. Вітторіо явно нервував.
«Нічого, потерпиш… Я ще не такого страху на тебе нажену!» — подумав Григорій, вирішивши не квапитись. Розмова з Рамоні звеселила і повернула смак до їжі. Після омлету, яким його почастували вранці, печеня здалася особливо смачною, вино було терпке і прохолодне. Свідомо затягуючи сніданок, Григорій переглянув ранкові газети і підвівся з місця лише тоді, коли згорнув останню з них.
Рамоні зустрів його докірливим вигуком:
— Це не по-дружньому, Фред, так випробовувати моє терпіння!