Над Шпрее клубочаться хмари

— Даруйте, я цілу ніч не спав, болять повіки.

Григорій розумів — старому просто важко почати розмову, він хоче зібратися з думками.

— Ви не вважатимете мене невихованим і зарозумілим молодиком, якщо я вас попрошу про одну річ? — спитав Гончаренко, бажаючи йому допомогти.

Умберто Вісконте скинув на нього очі, сповнені щирої приязні.

— Я перед вами в неоплатному боргу, синьйор Шульц, ви можете мене просити про що завгодно.

— От саме про цей, як ви його назвали, «борг» я і попросив би вас забути. З телефонної розмови я зрозумів — ви боїтесь мене обтяжити, вам незручно, що я, людина стороння і мало вам знайома, стала свідком подій, які ви бачите в надто трагічному світлі. Це позбавляє наші взаємини звичайної людської простоти. А мені так би хотілося бути корисним і вам, і синьйориті Маріанні! Я в Римі пробуду недовго, але все, що зможу для вас зробити, зроблю з охотою і від щирого серця. Вважатимемо, що з преамбулою покінчено?

— Так, — уперше посміхнувся самими очима Вісконте. — Іноді мовчазна довіра може бути красномовніша за слова.

— Отже?

— У цього негідника лишилося дві записки Маріанни і один лист. Він мусить їх повернути. І хай не посилається, що кудись подів. Такі бережуть кожен папірець, як зброю.

— Рамоні поверне все до клаптика. Передусім він боягуз. Ну, а про те, як примусити його мовчати, ми вже говорили минулого разу.

— Мені сумно, що ви збираєтесь залишити Рим.

— Мені теж. Я тут лишаю кількох хороших друзів.

— Зарахуйте до їх числа і нашу родину. І пам’ятайте: завжди, у всяку пору…

— Спасибі, синьйор Вісконте! Я дуже ціную цю ознаку вашої приязні.

Домовившись зустрітися завтра, Гончаренко розпрощався з батьком Маріанни.

Повертатися до пансіонату не хотілось, апетит чомусь пропав. До ресторану, першого, який трапився по дорозі, його привів уже не голод, а бажання подзвонити на віллу, дізнатися, чи приїхав Рамоні. Замовивши, для годиться, сухого вина і печеню з молодої баранини, Григорій попрямував до кабіни таксофону. Трубку взяли тієї ж миті, ніби на його дзвоник давно чекали. У вуха линула злива запитань, нарікань на терміновість справ, які так невчасно погнали в дорогу, вибачень і прохань приїхати якнайскоріше. Вітторіо явно нервував.

«Нічого, потерпиш… Я ще не такого страху на тебе нажену!» — подумав Григорій, вирішивши не квапитись. Розмова з Рамоні звеселила і повернула смак до їжі. Після омлету, яким його почастували вранці, печеня здалася особливо смачною, вино було терпке і прохолодне. Свідомо затягуючи сніданок, Григорій переглянув ранкові газети і підвівся з місця лише тоді, коли згорнув останню з них.

Рамоні зустрів його докірливим вигуком:

— Це не по-дружньому, Фред, так випробовувати моє терпіння!