Вождь червоношкірих (Збірник)

— Сиди, будь ласка, — сказав Ренс, знімаючи капелюха і заносячи ще одного стільця до джакалю. — Хто я, тіє Хуано? — запитав він іспанською.

— Дон Рейсом, наш добрий друг і господар. А чому ти запитуєш? — здивувалася стара.

— Хто я, тіє Хуано? — повторив він, пильно дивлячись жінці просто у вічі.

Обличчі старої скривилось у зляканій гримасі. Вона почала м'яти в руках чорну хустку.

— Хто я, тіє Хуано? — ще раз запитав Ренс.

— Я прожила на ранчо Сіболо тридцять два роки, — почала тія Хуана. — І сподівалася, що мене поховають під кронами дубів і водяних планер, перш ніж усе відкриється. Зачини двері, доне Рейсом, і я розповім тобі правду. Я бачу, що час уже настав.

Рейсом провів у джакалі тії Хуани годину. Коли він повертався до будинку, з-під навісу до нього озвався Керлі.

Волоцюга сидів на імпровізованому ліжку, гойдав ногами і курив.

— Послухай, друже, — забубонів він, — хіба так чинять із полоненими? Я пішов на склад, у франтуватого хлопця позичив бритву і поголився. Але чоловікові потрібно ще дещо. Ти часом не хочеш пригостити мене ще парою склянок чудодійного пійла, га? Не забувай, я не просив привозити мене на кляту ферму.

— Ану стань отам на світлі, — звелів Ренс, пильно вдивляючись в обличчя волоцюги.

Керлі мовчки підвівся і зробив крок чи два.

Чисто поголене обличчя, здавалося, належало іншій людині. Зачесане волосся характерною хвилею спадало на правий бік чола. Місячне сяйво милосердно облагородило пропиті риси обличчя; пропорційний орлиний ніс і маленьке квадратне підборіддя з ямочкою свідчили про родовитість свого власника. Ренс присів на краєчок ліжка і з цікавістю розглядав Керлі.

— Звідки ти? У тебе є дім чи бодай якась рідня?

— Я? Я — покидьок, — відповів Керлі. — Я — сер Реджинальд… та не зважай! Ні, я не знав батьків. Тиняюся по світу, скільки себе пам'ятаю. Слухай, старий, то ти даси мені випити сьогодні чи ні?

— Якщо ти відповіси на мої запитання, то, можливо, й отримаєш віскі. Як ти став волоцюгою?

— Я? — перепитав Керлі. — Та ще в ранньому дитинстві. Не те щоб у мене був вибір. Я жив у товстого лінивого чоловічка на прізвисько Чарлі Біфштекс. Він посилав мене жебракувати по будинках. Я був такий малий, що не міг дістати до клямки на воротах.

— Він не розповідав тобі, звідки ти взявся? — запитав Ренс.

— Якось, коли Чарлі протверезів, він сказав, що виміняв мене у ватаги п'яних мексиканських стригунів овець за старий шестизарядний револьвер, ще й доплатив шість центів. Яка різниця? Мені байдуже. Це все, що я знаю.

— Гаразд, — мовив Ренс. — Бачу, ти справжній волоцюга без роду-племені. Я поставлю на тобі клеймо ранчо Сіболо. Відзавтра ти працюватимеш в одному з таборів на пасовищах.

— Працювати! — презирливо пхикнув Керлі. — За кого ти мене маєш? Думаєш, я ганятимуся за коровами, стрибатиму, бігатиму й ловитиму скажених овець, як оті дурні, про яких розповідав отой рожево-жовтий хлопець на складі? І не мрій!