Вождь червоношкірих (Збірник)

— Я ще раз кажу тобі, — чітко вимовив Ренс кожне слово, — я — Трусдел, ти — мій батько, а Трусдел ніколи не одружиться з представницею роду Кертисів.

— Мій хлопчику! — зрадів старий Кайова. — А тепер іди повечеряй, синку.

Ренс пішов на кухню в глибині будинку. Педро, кухар-мексиканець, прожогом скочив з місця, щоб подати вечерю, яку тримав теплою у пічці.

— Чашечку кави, Педро, — звелів Ренс; він випив каву, не сідаючи за стіл. — У сараї для фургонів сидить волоцюга. Віднеси йому попоїсти. І поклади подвійну порцію.

Ренс вирушив до джакалів. Тут до нього підбіг хлопець.

— Мануелю, можеш зловити для мене Ваміноса на маленькому пасовищі?

— Чому ж ні, сеньйоре? Я бачив його біля воріт, але це було дві години тому. Він волочив по землі мотузку.

— Злови його й осідлай якнайшвидше.

— Як скажете, сеньйоре.

Незабаром Ренс уже сидів верхи на Ваміносі; він нахилився вперед у сідлі, пришпорив коня і помчався галопом на схід повз склад, де у місячному сяйві Сем знущався з гітари.

Вамінос заслуговує на добре слово, цей гарний мишастий кінь. Мексиканці, у яких є сотні назв кінської масті, назвали б його груйо. Вамінос нагадував кольором мишу або аспідний сланець, цей крапчастий мишасто-чалий кінь, якщо ви мене розумієте. Спину від гриви до хвоста прикрашала чорна лінія. Вамінос житиме вічно; землеміри всього світу не позначили на мапах стільки миль, скільки він міг промчати за день.

За вісім миль на схід від ранчо Сіболо Ренс натягнув повіддя. Вамінос зупинився під великим єрусалимським терном. Пахощам жовтих квіток позаздрили б найвишуканіші французькі парфуми. Місячне світло зробило землю схожою на велику ввігнуту чашу, накриту кришталево-прозорим небом. На галяві п'ятеро зайців вистрибували і бавилися, як кошенята. За вісім миль на схід тьмяно поблискувала зірка, яка, здавалося, впала із неба на землю. Нічні мандрівники, для яких вона служила дороговказом, називали її зіркою ранчо Де-Лос-Ольмос.

За десять хвилин Єнна Кертис підлетіла до дерева на гнідому Танцюристі. Молоді люди нахилилися одне до одного і взялися за руки.

— Мені б слід було під'їхати ближче до ранчо, — мовив Ренс. — Але ти мені не дозволяєш.

Єнна засміялася. У м'яких променях місячного світла зблиснули білосніжні зубки і безстрашні очі. Ніякої романтичності, незважаючи на місячну ніч, пахощі єрусалимського терну і близькість неперевершеного Ренса, її коханого. Головне, що вона була тут, за вісім миль від домівки, щоб зустрітися з ним.

— Скільки разів я тобі казала, Ренсе, — відповіла вона, — ми на півдорозі. Завжди на півдорозі.

— Ну? — в голосі Ренса майнуло нетерпіння.

— Я зізналася йому, — ледве чутно зітхнула Єнна. — Заговорила з ним по обіді, коли він був у гарному гуморі. Тобі не траплялося розізлити лева, подумавши, що це маленьке кошеня? Він замалим не розтрощив половину ранчо. Це кінець. Я люблю тата, Ренсе, але я його й боюся. Так, боюся. Він змусив мене пообіцяти, що я ніколи не вийду заміж за Трусдела. Я пообіцяла. Так от. А в тебе що?

— Те ж саме, — повільно вимовив Ренс. — Я пообіцяв батькові, що Трусдел ніколи не одружиться з Кертис. Я не можу піти проти волі батька. Він дуже сильна людина. Мені шкода, Єнно.