Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— А Вазі, Вазі можна? Адже він Соньчину свободу он як скривдив!
— А докази? Від неї особисто ніяких скарг не надходило. Скажіть спасибі, що Румата вам повірив.
— А ти, значить, не віриш? — Богдан, здавалось, зараз вистрибне просто в отой простір, що без ґрат. Простір, помережаний швидкістю на якісь неясні мінливі смуги.
— Дурень! — втрутився в розмову Румата. — Як би не вірив, то не наражався б зараз на вигнання з Комуни. Як і я, до речі. Але цим ти не собі завдячуй, а Ігореві. Людина, що так відчуває музику, по життю фальшивити не здатна.
Іншого разу Богдан руками розвів би, а зараз лише міцніше вчепився в бортик безпеки та й знову загорлав:
— То ви, дударики, тоді хоч швидше, швидше! Не на халтурі ж! Втече ж, гаддя!
— Та не метушись! — огризнувся Румата. — Спробуємо наздогнати, спробуємо.
І майже під прямим кутом — Богдана ледь бортиками не перерізало! — кинув летючого „кита” до чергового вузького колодязю. Мабуть, до двадцять восьмого за номером, завдяки якому можна було перехопити „птаха” Ваги.
Те, що це саме так, стало зрозумілим за декілька хвилин, впродовж яких „кит” величезною гладкою булигою просто падав крізь плетиво якогось риштування. І от, вже на самому дні колодязя, перед ними майнула якась тінь з величезними розкинутими крилами. В останню мить тінь раптом набула матеріальної щільності і „кит” Румати, щосили гальмуючи в завузькому просторі, зачепив таки її лівим бортом, викрешуючи жовті іскри й розпочинаючи безладно крутитися на місці.
А тінь Птаха Святого Міка вже зникала за поворотом, зблиснувши наостанку золотистим платтям скам‘янілої дівчини.
— Уйду-у-у-уть!!!
„Кит”, врешті решт, рвучко зупинився, спрямувавши тупий ніс в потрібному напрямку і з такою швидкістю рвонув уперед, що, здавалось від тертя навіть повітря гарячим стало. А за хвилину воно стало ще й грузьким, таким, що важкими грудками сипалося в легені Богдана, а їхній незграбний апарат, вистрибнувши з „Безвиході” в морозний простір помаранчевої тундри, загрузав, загрузав, загрузав у ньому, наче в якомусь блідо-помаранчевому болоті.
З декількох інших „китів” їм вітально вимахували руками карнавальні арканаріани, що чи то вже пройшли лабіринт, чи то лише збиралися повеселитися в „Безвиході”. Вгорі дрейфувала якась ртутна платформа, з якої лунала гуркотлива музика розвеселої дискотеки. А тінь птаха з розпластаними крилами на бриючому польоті зникала вдалині, перетворюючись на цятку червонястого, якогось пластилінового, обрію.
— Ти чого зупинився!? — рявкнув Богдан, щосили смикаючи плече Румати. — Підуть же!
— Та нічого ми вже не зробимо, — нетерплячим порухом скинув той важку руку Кременчука. — На відкритому просторі в Птахів швидкість набагато більша. Це — по-перше. А по-друге, живляться „кити” енергією лише на відстані до двох кілометрів від „Безвиході”. Щоб не угнали їх якісь там шибеники.
— Шибеники, шибеники! — вперше за останній час ледь не заплакав капітан. Щось зламалося в капітанові. Раптово й боляче. — Куди ж він Соньку потягнув? Що він з дівчиною зробити хоче?…
Він нестямним поглядом обвів плаский обрій і висмикнув з піхв свою арканаріанську шпагу, зрозумівши, нарешті, що зброя ця була не лише зброєю, а й грала роль переговорного приладу, в якому довгий клинок уявляв собою й довгу антену. По іншому не можна було. Адже навіть телепатія не спрацьовувала в умовах замкненого простору „Безвиході”. А що таку саме штукенцію начепили навіть на Нксу, який очищав від фарби розцяцькований корпус „Софії”, то…
— Нксо, Нксо, ти мене чуєш? — горлав Кременчук, притуливши до роту ефес шпаги. — Чуєш, дитино?
— Крчук?! — здивовано пискнув ефес. — Ти звідки, Крчуче?
— Поряд я, поряд… От що… Припиняй усі зовнішні роботи і готуй „Софію” до старту. До термінового старту. Зможеш?
— Так, так, мене Ігр навчив…
— От і добре. Ми незабаром будемо, — і Богдан ледь презирливо скосив очі на Румату: — Чи ви сплати за користування вашими іграшками вимагатимете?
Той підкреслено спокійно знизав плечима:
— У тебе вимагав би. А у людини, яка пише музику…
І повернувся було до Норильцєва, але Зоребор вже звертався до Богдана, сторожко шарпнувши його за руку із затисненою в ній шпагою:
— Капітане… Я, звісно, не хочу вам вказувати, Богдане Івановичу, але…
Та й тицьнув пальцем просто неба трохи ліворуч від себе. Кременчук повернув обличчя у вказаному напрямку і…
— От, гаддя! — голос капітана аж рвався від злості. — Та коли вже ви від нас відв‘яжетесь!
Високо-високо над „Безвихіддю”, майже на межі видимості, можна було розрізнити малесенький чорний трикутник, що нерухомо завис над спорудою лабіринту.
Румата з цікавістю простежив за поглядом Кременчука:
— Це отой корабель, про який ви казали? З невідомої Комуни? Що вас переслідує і орбіталку Зоряних Баронів пошкодив?
— Він, він… Нксо, ти мене чуєш?… Відставити поки що. До окремих розпоряджень.
Всередині капітана стало порожньо-порожньо. Давно він такої розгуби не відчував. До того ж, якщо навіть якось „Софію” непомітно з „Безвиході” вивести, то де тепер Соньку шукати? Про це і місцевому населенню невідомо. Загубили, здається, дівчину, назавжди загубили…
Задумавшись і рипнувши зубами, останні міркування Богдан вимовив уголос, від чого Уно розгублено засовався на місці, Румата знову знизав плечима, а Ігор, не відводячи погляду від далекого трикутника, зненацька запитав:
— Богдане Івановичу, а ви пам‘ятаєте, що казав Вага Шасі стосовно Соні, коли вперше на борт „Софії” піднявся?
— М-м-м… — зам‘явся Кременчук. Не пам‘ятав він. Не до того йому тоді було.
— А казав він, — не став катувати капітана Зоребор, — що таку дівчину, як Соня, давно вже шукає якась Його Честь. — Уно з Руматою обмінялися блискавичними поглядами. — Тож, може, і повіз Барон нашу Соню до неї?
Кременчук мовчки й запитально подивився на Лялькарів.
— Його Честь — це Дон-Реба, — кахикнув Уно, — Прим-директор, очолює СНД. Ситуативну Наглядову Раду очолює. Невже ж не знаєте? Так він вже років п‘ять…
— Я ж казав, що нас тривалий час не було на Арканарі. Що ми нову Комуну засновуємо. Подалі і від Дон-Реби, і від СНД вашого недоробленого. Воно, до речі, ті ж самі функції виконує? Нічого не змінили?
Румата промовчав, але Уно за гачок вчепився.
— А як же, — мовив, — ті ж самі. Коли між Комунами якісь непереборні протиріччя виникають, вона відшукує взаємо погоджений баланс свобод. Але… — він осікся.
— Що „але”?
— Та нічого… Нічого… За дівчину, до речі, я теж чув. Дон-Реба директрису шукає для щорічного балу. То, може, ваша Сонька й згодилась?…
— Ну, ти!.. — рвонувся було Кременчук до Уно, але Румата м‘яким поштовхом у груди зупинив його.
М‘яким-то воно — м‘яким, але рука в цього юнака була на диво тверда. Зовсім не музиканта рука. Скоріше — воїна. Чи великої ляльки?
— Заспокойся! Тут от яка річ… Опісля такого нападу на орбітальну станцію Зоряних Баронів, про який ви оповідали, вони обов‘язково СНД мали сповістити. Тож, може, й дійсно Вага Шасі вирішив приємне з корисним поєднати? — Юнак обернулася до стариганя: — Ну, що Уно? Ми все одне ж на бал збиралися.
— Ми ще не зовсім до нього підготовлені.
— По ланцюжках сповістимо. Щось та підготують. Поки дістанемось, поки те та інше… Все одне колись та треба розпочинати. Елемент раптовості до того ж…
Уно з Руматою так суворо дивились один на одного, що, здавалось, не на танцюльки збиралися, а на битву криваву. Втім, Кременчука це не обходило.
— Ну, що? — спробував він підігнати Лялькарів. — Допоможете нам до того Дон-Реби дістатися?
— На котах поїдемо, — не звернув на нього уваги Румата. Очі його некліпно дивились на Уно і Богдан раптом зрозумів, що, не дивлячись на свій юний вік, саме він головував у цій двійці. — На котах, — повторив менестрель, здійнявши голову й уважно дивлячись на малесенький чорний трикутник. — Бо якщо усе, нам тут оповідали, правда, то повітряні мандрівки можуть бути небезпечними. Дуже небезпечними.
— Там щось відбувається! — вдивляючись у західний бік обрію, вчепився обома руками в роги свого кота Румата.