Між орлами і півмісяцем
- Автор: Химко Андрій
- Серия: Засвіти #2
- Год: 1992
- Язык: украинский
- ISBN: 5-333-00948-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Між орлами і півмісяцем». Краткое содержание книги:
«...3 панами, кагу,— схиляючись і легко пристукуючи надпитим кухлем, басив до своїх молодших співзастільників сусіда,— нашому бгатові тгеба чинити те ж, що і з польськими чинили, бо інакше заведуть до ще гігшої неволі. Дуже вже уподобали, вважай, вони панство. Зі шкіги лізуть до нього!»
«Е-е-е, не кажи, Єфреме,— заперечував хтось із побратимів,— з ними нам тепер набагато легше справитись, коли отак люд спаявся. Недарма ж ховають вони ті „жалувані грамоти“ на маєстатності від свого брата чи й знищують їх. Не вони, а ми вершитимемо тепер долі чи при Хмелеві, чи й при інших. Нам би шляхту та недоляшків від себе повсюдно відлучити, як теля від вимені, а там час покаже, як діяти. Можна буде й до бояр приступити при нагоді разом із їхніми холопами та стрільцями. Їм, і тим, і тим, кажуть, не з медом живеться. На Дону та на всіх слобідських землях наші ж тепер черкаси і в сотнях, і в полках. Бував там оце, то надивився. У бояр та воєвод одно на умі, як би де правдами і неправдами хабара вирвати та загнуздати чорнопосошця. Ні сорому, ні совісті немає, а гонору, пихи — більше, аніж у шляхти. А на Москві, чував, одне розпутство, шельмування, плутні та шулерство суціль. Одні багаті, аж репаються, а другі бідні, гірше за наших жебраків та подорожніх. А соромітство таке у тамтешнього люду в звичаї, що не доведи Боже!..»
В розмову вклинюється, видно, обважніло повільний третій, і Сірко слухає, як він гортанно цідить слова: то, як мед, солодкі й липкі, то, як брага, хмільні й терпкі, то, мов полинний настій, гіркі й ядучі...
Постійно задимлені та закаджені, хоч і витерті та випрані, гуси-лебеді та казкові півні, що просвічуються Сіркові малівками зі стін корчми і рушників, при отій появі третього завсідника підлітають і відлітають у вирій, відриваючись і від стін корчми, і від рудих рушників на ній, а вже висмоктана ним, Сірком, із люльки тютюнова осідь-бага від отих патякань застільця сприймається на смак то як солод, то як брага, то як полин.
«...Всіляко компрометуючи,— чує Сірко,— вони будуть міняти гетьманів, як циган коней, поки їх престижна опінія в очах рідного поспольства і в очах сусідських дворів не втратить вартості та не дасть їм можності замінити гетьманування царствуванням...»
«...Там повсюди плазування, підлесся, раболіпство і прислужництво небачені й нечувані, купівля хабарем більша, як у ляхів, а тут людський страх у чоловіка перед згубленням і заживопохованням ріднизни зробилися бичем Божим, побратими,— знову бере ініціативу гортанний.— Вже ж стало втіхою, коли чоловікові поталанить бути похованим на своїй землі поряд із краянами та рідними, а вже коли йому ще й відспівають за упокій, закриють очі і віднесуть його у домовині на рідний цвинтар, то з'являється радість за покійника, що дочекався людського погребу і не запропастився для дітей, родичів, сусідів і односельців.
А чому, питається? Бо не живемо, а животіємо, як жебри в поневіряннях, в подорожних мандрах, в переселеннях-викітчинах, осідщинах, вспольщинах, у втечах від переслідувачів і поневолювачів, у битвах на випаленому, угарцьованому, уторованому рідному перехресті, у боротьбі уже не за волю народну, а лише за життя кожного під сонцем. Ясири ж знову, може чули, взяли бузувіри під Кам'янкою безборонно! Степ стогнав і голосив, кажуть, від горя! Порохнява аж до неба стояла,— мов підслухавши, повторює батькову Дмитрову вчорашню розповідь Сіркові.— А ще ж не кінець, бо ось-ось і літо скінчиться пожежами, ясирними нищеннями та викотами люду, оголюючи найпаче правобічний край...»
«Чувати, багато чільних старшин і митрополит Сильвестр та архімандрит Йосип, назвавши присягу глумлінням над церквою й вірою, відкололися від Хмеля,— обзивається знову Яхрем,— і не присягли боярам та цареві. Найперші між військових чільців та найстійкіші, кажуть, отой вінницький Богун-реєстровик та січовик Сірко. Обидва ніби характерники: ні спис, ні шабля, ані куля їх не бере. Богун тепер в Умані чи аж у Подольську стоїть сторожею на три шляхи, а Сірко тут, у Капулівці, від усіх віддалився, пересварившись із Хмелем, і в горі та смуті потерпає. Чувати, що бояри хочуть відібрати його маєток на Слобожанщині за неприсягу цареві. Он воно як!..»
«За гетьмановими універсалами маєтність та особиста недоторканність гарантуються, і бояри їх не порушать,— заперечує басовито-гортанно другий,— а Сірка, чував, маєтником і не назовеш, бо більше живе з своїм людом і вже з два десятки років у січах невпинно, як і Богун, шаблиться.»
«До Богуна в Кам'янець, чувати, гетьман Хмель відрядив Лаврінового брата — Карпа Капусту, то, вважай, надійного наглядця має полковник під боком...» — докинув хтось.
«Йому і коголь, і Потоцький, кагуть, гетьманську бугаву в зоготі пгопонують»,— додає уже підпилим голосом гугняво перший.
«Ні реєстровець Богун, ні січовик Сірко не з тих, хто позариться на булаву,— встряє знову третій.— Вони і під бунчуками гетьмани».
«Об тім не говориться, Плате, бо в іншого пірнач чи бунчук більше за булаву важить, коли кебету та вдатність чоловік має»,— видно, затаїв слова промовець, примовкнувши.
«Я так мислю,— обзивається згодом Платон.— дерево може лише тоді рости, коли в нього є коріння, в нас те коріння є, і коли нас не знищили ні литвини, ні ляхи, то не винищать і москалі, хоч би й як захотіли!..»
Слухаючи такі розмови, Сірко не вперше доходить висновку, що для його народу від гетьманових дійств почалося щось нове, руйнівне і неспинне. Забуття рідних святинь, історичних дат, культурних, духовних та обрядових звичаїв, родинно-сімейних щирих співвідносин, суто поспольних зв'язків, задушевностей, гумору, достатку, прив'язаності до місця на землі, порядку, гараздів і згоди в сім'ї...
Тоді, вірячи сліпо мудрому з мудрих протоієрею Михаю Гунашевському, Сірко не розумів усього так, як тепер, коли оті біди стали особливо видимими і зробили застереги протоотця Михая пророчими. Впливали на його вислід і нарікальні скарги куми Явдохи Дзиковської та недавні кпини посланців-«присяжників» Кикіна і Косогова. Певності і запевнення, найпаче Кикіна, що приєднання «під царя-батюшки високу самодержну руку» є щастям, посланим чертогами Господніми, бо рука ота стане захистком єдиновірних від зазіхань сусідів-вовків, а старшинам і «озрілим в науцях» — станами і можністю ратно й богословно трудитися на «живот отчизни»,— розвіюються царськими та боярськими діями.
«Це ж зі мною говорили доброзичливі і співчутливі московити, коверкаючи мову, дотримання якої уже є, по-їхньому, забобоном. А що ж скажуть недоброзичливі, які не розуміють великого горя пригнобленого і недержавного народу? — роздумував він, згадуючи Гунашевського — „кошового над кошовими“.— Вередом вважають наше самоврядування, що ніби тільки шкодить царству, ховаючи збіглих і підбурюючи посошців до збуйств. Буде достеменно те, що писав у „Пересторозі“ запорозький екзарх... Як-то він там у Львові тепер?.. Що з ним?..»
На думку спливла і рідна Артемівка, Софія, діти, побратими, Дзиковський і Мерефа.
«Треба неодмінно, як радять батько й мати, податися аж до Черкаських Юрт і Хуторів та всіх черкасців при кумах Дзиковських, а потім уже навідатися і в Артемівку»,— вирішує кінцево, дивуючись, що раніш не додумався до цього.
За сусіднім столом вже не сперечалися, а, підперши голови руками, п'яно дрімали. Тютюновий дим стояв туманом і гойдався від біганини хлопчиків коло новоприбульців. Шинкарка сиділа за шинквасом і переставляла поставці. У відкриті навстіж двері корчми раптом з гамором увалилися юрбою скрипалі, сопілкарі, дримбарі, а їм услід козограй.
«Жити мирно можна лише мирним людинам із мирними, вільним — із вільними, незажерливим — із незажерливими»,— ніби вистрілюють в його тямку слова Гунашевського.
Досі розмірений, однотонний гомін криється гамором нетяг, що прийшли грою заробити гальбу пива, чи браги, або й келишок оковитої, щоб заглушити невтішні думання, болючі балачки-гутірки та суперечки. Уже бігає по корчмі хлопчина і збирає «гроша на музик» у череп'яну миску.
— У нас, поштиві, одна пелька й спільна жменя! — дияконовим голосом баритонить скрипаль до гурту.— Ми гульма гуляємо і тупцюємо до півночі, як гульвіси-бреуси, коли хтось оплатить гоститву,— знімає він із себе брусло-брус ляк вовняний, довгий, як підрясник, безрукавець і кладе на ос лона-лавицю.