Суспільно-політичні твори

Переходячи до оцінки історичної ролі нашої інтелігенції, Міхновський стверджує, що «в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові», ніколи не ототожнювала своїх інтересів з інтересами цілої нації. Далі Міхновський зупиняється на такому факті, як одного разу в історії України культурний керуючий верх одірвався од народної основи і пішов до Польщі, як по раз другий відновлений культурний керуючий верх покинув народні низи і «прийняв російську національність» — «Се були такі ... страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-будь іншої нації. Але вкраїнський нарід здобув у собі досить сили, щоби навіть посеред найгірших обставин. витворити собі нову третю інтелігенцію». Міхновський хоче вірити, що ця третя генерація інтелігенції буде здібна стерно національного корабля в своїх руках тримати. Але його турбує те, що ця третя генерація вождів досі ще не виконує свого завдання, не веде націю до активної визвольної боротьби; він обурюється цією пасивністю і кличе до активності. Він каже: «Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!” Сі покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сі покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності; сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер не доношеної розумом етнографічної теорії .Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від тих одсахнулася. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв’язків — крім однієї страшної і фатальної зв’язі — своєю кров’ю заплатити за помилки попередників».

«Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Міхновський твердить, що настав вже час для такої боротьби. «Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 міліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 7зо частина усієї людності, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною...»