Після війни. Історія Європи від 1945 року

Такому ставленню сприяло те, що майже всі нагадування про нацистські звірства перебували далеко; нацисти продумано розташували головні табори смерті далеко від «старого райху». Не те щоб близьке розташування саме по собі було гарантією чуйності. Те, що Дахау був розташований у передмісті Мюнхена і з центру міста до нього можна було доїхати на трамваї, не поглиблювало в місцевого населення усвідомлення того, що там відбувалося: у січні 1948 року баварський парламент одностайно проголосував за те, щоб переробити цей нацистський табір на Arbeitslager, табір примусової праці для «ледарів та асоціальних елементів». Ганна Арендт, приїхавши до Німеччини в 1950 році, зауважила: «Усюди помітно, що ніхто не реагує на те, що сталося, але важко сказати, що це — свідома відмова оплакувати загиблих чи вияв власне емоційної неспроможності». У 1955 році франкфуртський суд виправдав Петерса, генерального менеджера компанії, яка постачала СС газ Циклон-Б, на тих підставах, що не було «достатньої кількості доказів» того, що його використовували для вбивства депортованих.

Водночас німці — єдині в усій Європі — не могли заперечувати того, що вони зробили з євреями. Вони могли намагатися не говорити про це; могли підкреслювати свої власні страждання; могли перекладати провину на «жменьку» нацистів. Але не могли ухилитися від відповідальності за злочин геноциду, переклавши її на когось іншого. Навіть Аденавер, який обмежувався публічними висловленнями співчуття щодо єврейських «жертв», навіть не називаючи тих, через кого вони ними ставали, був змушений підписати з Ізраїлем угоду про репарації. І попри те, що ані британці, ані французи, ані навіть самі італійці не виявляли жодного інтересу до мемуарів Прімо Леві, «Щоденник Анни Франк» (треба визнати, написаний більш доступно) став рекордним бестселером серед книжок у паперовій обкладинці в історії Німеччини, розійшовшись накладом у понад 700 тисяч примірників станом на 1960 рік.

Тим, що змусило задуматися самих німців, стала, як ми пам’ятаємо, низка судів, спричинених запізнілими розслідуваннями німецьких злочинів на Східному фронті. Починаючи з проваджень проти членів «інтервенційних груп» в Ульмі в 1958 році, після яких відбувся арешт і суд над Адольфом Айхманом, і завершуючи франкфуртським процесом над тюремниками Аушвіцу між груднем 1963 та серпнем 1965 року, ці процеси стали першою за весь післявоєнний час можливістю для колишніх в’язнів публічно заговорити про те, що вони пережили. Водночас двадцятирічний Статут про термін давності щодо вбивств було подовжено (хоча ще не скасовано).

Значною мірою до такої зміни настроїв призвела хвиля антисемітського вандалізму наприкінці 1950-х років та зростання очевидності того, що молоді німці геть нічого не знають про Третій райх: їхні батьки нічого їм не розповідали, а вчителі уникали цієї теми. Починаючи з 1962 року, десять західнонімецьких земель оголосили, що тепер історія 1933‒1945 років, зокрема винищення євреїв, стане обов’язковим предметом в усіх школах. Відтак припущення Конрада Аденавера, яке він зробив одразу після війни, вивернули навиворіт: здоров’я німецької демократії тепер вимагало того, щоб про нацизм пам’ятали, а не забули. Увагу одразу ж звернули на геноцид та «злочини проти людяності», а не на «воєнні злочини», з якими до того часу насамперед асоціювався націонал-соціалізм. Нове покоління мало бути обізнаним з природою і масштабом нацистських звірств. Популярні журнали на кшталт Stern та Quick більше не могли применшувати значущості таборів так, як у 1950-х, або співати оди «хорошим» нацистам. Суспільство почало потроху дізнаватися про неприйнятність та непристойність нещодавнього німецького минулого.